Розділ 10

Розділ 10

Ну я й глянув одним оком – Мирослава Краєвська. Дружина, мати, бізнес-леді і бла-бла. Як він знаходить інформацію, маючи під рукою лише смартфон? Втім, без різниці.

У мене не було часу розглядати жінку, відразу забрав її від гріха і тупих роззяв, поклав на заднє сидіння джипа. Все це не мало для мене ніякої цінності рівно до того моменту, поки Ілля не сунув під ніс її фото з соцмережі. Та я ледь зад автівки не «поцілував» від секундного ступору. Вона! Та сама, що багато років тому подарувала мені прощальну посмішку дружини. Мирослава. А пізніше зійшовся ще один пазл в голові – це ж її я так старанно намагався отримати собі в холдинг! Ось дива!

Відразу відпав варіант вести Міру лікарню, але вдома син знущально нагадав мені, що вона Краєвська. Чужа дружина, між іншим! Не найкращий вибір чоловіка, судячи з того, що я знаю про Олександра Краєвського, але хто я такий, щоб роздавати непрохані поради?

– Гліб Валерійович? – нагадує про себе хлопчина, і я поспішно хитаю головою, щоб прогнати спогади. – Я дзвонив їй, але там телефон вимкнений.

– Зрозумів. Розберуся, – бурмочу в трубку і скидаю дзвінок.

Як я розберуся, й гадки не маю. Ну, не може ж Мирослава забути про свою тачку?! Завтра сама їм подзвонить, а я вмиваю руки. Досить і того, що їй безкоштовно зробили повне ТО на моє прохання.

Розвертаюся, важко зітхаю і йду назад до VIP-залу. Там ці придурки вже напевно сперечаються, хто з них розумніше вклався в нерухомість, а мені знову вдавати зацікавленість.

Але на півдорозі гальмую. Так, стоп, глюки?

Повністю розвертаюся і встромляюся зацікавленим поглядом в... Мирославу, щоб її, Краєвську!

Сидить за столиком у залі для «простих смертних», хоча він їй абсолютно не підходить за статусом. І я б пішов, але помічаю поруч двох типів приблизно її ж віку. Вони мені не подобаються з першого погляду: сміх у одного аж надто награний, жорсткий, а другий лікті Мирославі на стілець позаду ставить і повільно нахиляється, ніби в пастку ув'язнити збирається. 

А вона явно втомлена і тримає келих чітко перед собою, ніби хоче сховатися за ним.

Чорт! Всередині смикаються інстинкти, як у пса, у якого на очах намагаються ображати господаря. І я, як той довбаний пес, йду до «господині» на допомогу.

Без вагань чи сумнівів, ніби там мою жінку ображають, чорт забирай. Одного мого скаженого погляду вистачає, щоб мужики разом стухли і злилися. Один навіть стілець зачепив від страху, хапаю його вчасно і помічаю щось, що абсолютно не в'яжеться в мозку. Міра дивиться на мене, моргає, мружиться, а в очах вже виблискує каламутний блиск. Все ясно – перебрала.

Єхидство так і рветься з язика, але в останній момент мене немов хтось невидимий лупцює по губах. Миттю виправляюся:

– Не проти, якщо я приєднаюся?

Вона киває з посмішкою, фокусуючи на мені каламутний погляд. Сідаю і бачу цілий чортів калейдоскоп, від якого самому стає не по собі. Дивиться на мене з непідробним відчаєм, що всередині миттєво серце в кулак стискає. Не очі, а чортове дзеркало пекла! Там відразу все: біль, ніби їй серце вирвали і чобітком по ньому пройшлися. Злість і образа, та така густа, що хоч ложкою їж. І поверх цього всього клята посмішка. Красива, правильна, як на фото для журналу, тільки фальшива наскрізь. Жінка посміхається, але душа у неї кричить так, що в залі скоро скло трісне.

Я бачу, як  зрадницькі сльози зависають на віях, але Міра не дає їм впасти, тримається до останнього, як боєць на рингу, якому давно пора в нокаут.

Мене ніби блискавка пронизує: злюся до чортиків і відчуваю, як кулаки свербять від бажання почухати їх об виродка, який довів Міру до такого стану. Буквально горю зсередини правосудним гнівом, він відчайдушно шукає вихід. Сам себе не розумію в цю мить, але просто...

Дивлюся на неї, згаслу і сумну, як на зламану ляльку. Який же ідіот міг знищити жінку, в якій раніше було стільки вогню, що вистачило б пів міста освітити?

Сиджу тихо поруч і навіть дихати боюся. Переді мною не просто баба, яка від нудьги перебрала з вином. А жінка, у якої явно світ розлетівся на друзки.

Хочу гримнути, струснути її, щоб і думати забула про проблеми, але замість цього тільки стискаю зуби і підсаджуюся трохи ближче. Забираю пляшку, помахом руки прошу офіціантку забрати її з очей Мири. Ну куди їй ще пити? Вже й так надто напідпитку, а вночі ой як не солодко доведеться...

Вона мружиться на мої дії, ніби подумки не погоджується зі мною. Тримає келих двома руками, як дитина чашку какао, і раптом кумедно сміється:

— О! Я вас впізнала... це ж ви... ну той... цей... — недбало махає рукою, ледь не розливаючи на себе червону рідину.

Просто закочую очі і вкотре ковтаю лайку. Алкоголь проблеми не вирішить! Знаю по собі, пройшов уже цей клятий шлях.

— Гліб, — бурчу, але губи викривляються в посмішці. — І тобі вже досить, Мирославо.

Вона робить трагічно-важливий вигляд, і я вже готовий до протесту, але раптом вистрілює в мене словами, як з водного пістолета:

— Мирослава Анатоліївна! — і відразу знову вибухає сміхом. — Я тут, між іншим, святкую свою свободу.

Посміхається, регоче, ніби їй реально весело, але в очах, як і раніше, океан болю. Хм, свободу? Що б це могло означати? Не міг же її Краєвський кинути, це нереально, треба бути повним кретином! Але, якщо так...

Стискаю під столом пальці в кулаки і ловлю себе на тому, що з кожною п'яною фразою Міри все сильніше закипаю. Ну, реально, хто ще міг образити її крім чоловіка?! Дегенерат сраний, інших слів для нього немає в моєму лексиконі. Зате є кілька епітетів куди гірших, але ковтаю їх.

Міра знову накидається на вино: п'є жадібно, швидко, якби в келиху була цілюща вода, а не алкоголь.

— Припини пити, — повторюю вже жорсткіше.

— Гаразд-гаразд, — слухняно махає головою і відставляє від себе келих. — Зараз... розплатимося і... додому.