Розділ 9

Розділ 9

– Відпусти! – шиплю і дряпаюся, як кішка, але ефекту нуль.

Утримує, гіпнотизує презирством, ніби я справді винна в усьому, що з нами відбувається. Погано до потемніння перед очима від Сашкового погляду, він ніби кров'ю налився, ще ніколи не бачила чоловіка таким... лютим. Дрібне тремтіння хвилею біжить по шкірі, але зберігаю видимий спокій і просто чекаю. Не провокую, бо не маю уявлення, з чим можу зіткнутися. А Саша в реальності кипить: обличчя почервоніло, а стиснуті від люті губи біліші за крейду. Вени на шиї набряклі, та й дихає уривками.

– Сашо... – голос затремтів, як і я сама, адже не знайшла слів.

– Тільки насмілься вийти з дому і ти тру…

Він вчасно замовкає, і ми обоє відскакуємо від дверей в той момент, коли Ніка переступає поріг будинку. Музика в її навушниках на максимум, тому донька шарахається в паніці, помічаючи нас, що завмерли в кутку. Застигли статуями, ніби ми два герої гри в кальмара – один невірний рух і смерть неминуча.

Дочка дивиться на нас із Сашею, мружиться, явно не розуміючи, що відбувається. Звертає увагу на мою руку, яку її батько утримує, застосовуючи силу. Ніка здивовано моргає, стягуючи навушники на шию.

– А ви що тут робите?

– Іди в кімнату, – майже гарчить Сашко і поспішно додає: – Ми тут з твоєю мамою самі розберемося.

На слові «мама» Ніка морщиться, але прохання батька, якщо його можна так назвати, виконує бездоганно.

Обидва проводжаємо її поглядом і, коли двері в кімнату з гуркотом зачиняються, я здригаюся.

Подумки повертаюся на п'ять хвилин назад і буквально захлинаюся від люті, яка вже тече отрутою по венах. Що там чоловік хотів мені сказати? Якщо я вийду з дому, то я... труп?

 Ну, ні! Погрози – це перебір. Але, не встигаю нічого сказати, Сашко і мені команди роздає:

– А ти йди на кухню і готуй вечерю, раз вже байдикувала весь цей час. І краще б тобі поквапитися!

Розум вмить ніби туманом обростає, а тіло переходить в режим автопілота. Усвідомлюю, що відбувається, лише коли вух торкається дзвінкий звук ляпаса, а долоня ниє від удару.

Спішно моргаю, адже перед очима чітко постала пелена. Я... реально вдарила Сашку? Та з такою силою, що подряпала йому щоку обручкою. Не відчуваю нічого в цей момент: ні страху, ні провини, ні навіть злості. Всередині тихо, ніби я оглухла і перестала чути звуки.

Швидко, поки Сашко все ще в німому заціпенінні від мого вчинку, знімаю обручку і кидаю в чоловіка. Золото відскакує від грудей і з неприємним брязкотом падає на підлогу. Котиться кудись під... укіс, як і моє життя, чорт забирай.

Тікаю з дому і так до біса вчасно повз проїжджає порожнє таксі. Гальмую його, поспішно застрибую в салон, ми відразу зриваємося з місця з оглушливим ревом. Бачу, як Сашко залишився позаду гнівно розмахувати руками, але мені плювати. Здається, погані вчинки занадто перевищили його ліміт на сьогодні. А кредит довіри різко впав до позначки мінус п'ять.

– Куди їдемо? – уточнює водій, а я й гадки не маю, куди...

До батьків? Не хочу відповідати ще й на їхні нескінченні питання на кшталт: «а навіщо» і «чому».

А своєї квартири у мене немає, ну якось не додумалася раніше купити її. Просто щоб була на крайній випадок. Дурепа! І що залишається?

– У найближчий готель, – випалюю із зітханням, мужик тільки киває в дзеркало заднього виду.

Гірко на душі, ніби туди плюнули разів сто. Саша реально перейшов всі уявні межі, показав себе з потворного боку! Ще й насмілився дорікати мені грошима?!

Але ж смішно, я реально пішла ні з чим, навіть свої речі не зібрала, так і втекла, прихопивши лише сумочку з мобільним і гаманцем. Сміх мимоволі зривається з губ і я істерично регочу на підриві гівняних емоцій, не соромлячись водія. Плювати, правда! Маю право! Мене щойно цинічно викинули за борт у відкритий океан без рятувального човна. Барахтайся там тепер, Міра, і дивись не потони, поки будеш плисти до берега!

Гліб

Відриваюся від далеко не цікавої бесіди за столом ресторану і, зіславшись на важливий дзвінок, з полегшенням залишаю закриту VIP-зону.

Розмова зовсім не важлива, судячи з того, що дзвонять мені з сервісу приятеля. Але, тим не менш, приймаю виклик:

– Слухаю.

– Гліб Валерійович, – скрипуче тягне автомеханік, – тачка вже давно готова, але та жіночка щось не поспішає її забирати.

– Яка тачка? – хмурюся. – І при чому тут я до якоїсь баби?! – гарчу в слухавку, бо вже й без того розпалений від пафосу зненацької зустрічі у ресторані.

І бідний хлопчина з сервісу Ромки ні за що отримує словесних ляпасів.

– Ну ця… як її… зараз! – чимось гримить на задньому фоні і через хвилину шокує до здибленого волосся на тілі:

– Ось, вона мені з ключами свою візитівку сунула: Краєвська Мирослава Анатоліївна.

Прізвище спеціально «прогортаю», як нецікавий відеокліп з Тік-Току.

Мирослава…

Ім'я зачіпається в мозку, як гачок у роті риби. Секунду тому я був готовий вимкнути цей тупий дзвінок і повернутися до ділових лицемірів у залі, а тепер стою завислий, як старий комп.

Мирослава – досвідчений фахівець, у неї розумна голова і креативна хапка, таку обов'язково треба переманити до себе в холдинг за будь-яку ціну. І я справді намагався: спочатку підсилав до неї «шісток», ставив умови роботи мало не в мінус собі. Пізніше, з легкої подачі сина і особисто намагався провести їй заочну «співбесіду», а вона ні в яку! Вхопилася за Краєвського і його «чорну» мережу клінік, як за найцінніше в житті. Чоловік! Та й пофіг, хто він їй, але ж я б не образив посадою! Та нічим би... не образив. 

Але якби справа була тільки в роботі... просто нею так зручно прикривати власні слабкості!

Спогади відстрілюють у голові патроном, і мене вибиває з колії, повертаючи в минуле. Адже ми з нею побіжно знайомі, просто Міра не пам'ятає мене, і це не дивно.