Розділ 6

Розділ 6

Але чим довше дивлюся, збільшивши фото до максимуму, тим більше помічаю деталей. Запонки – їх я сьогодні йому підготувала. Годинник вранці чоловік вибирав – впізнаю і його. А ще ланцюжок на шиї з хрестиком, Сашко рідко його носить, одягає лише на дуже важливі зустрічі, як сьогодні з німцями. Вірить, що кулон приносить йому удачу.

Начебто все ще шукаю виправдання чоловікові, але з огидою відкидаю від себе смарт і поспішно одягаюся. Я кирована лише інстинктами, тому що в голові повна плутанина. Ще й автівка, як на зло, досі в сервісі, а таксі все не їде!

Нарешті, авто паркується біля будинку, стрибаю в нього і через секунду ми мчимо по порожній дорозі. Доїжджаємо без пробок і світлофорів занадто швидко, не встигаю навіть перевести дух.

Готель зустрічає мене яскравим світлом у холі і привітною дівчиною за стійкою. Відразу впізнаю її – вона була на тому проклятому знімку, напевно оформляла номер для чоловіка. Щоб не викликати підозр, бронюю собі теж номер. За іронією – 406. Як символічно!

Забираю ключ-карту і зі швидкістю лінивця піднімаюся на четвертий поверх. Відтягую момент істини, не хочу вірити в зраду! Я ж довіряла йому беззастережно, тож невже прогавила важливий дзвіночок?!

Коридор тягнеться нескінченно, немов підземний тунель. Крокую повільно, але впевнено, незважаючи на дикий пульс, що барабанить у вухах. Кожен важкий крок віддається глухим ударом у грудях, а підбори вибивають ненормальний марш, ніби я крокую до власної страти.

Задивляюся на таблички: п'ятсот третя... і... п'ята.

Поки рука тягнеться до ручки, я не дозволяю собі жодного зайвого вдиху. Зберися, Міра! Ніяких сумнівів. Що б там не було, я повинна це побачити! Різко і впевнено натискаю на ручку, двері піддаються, ніби мене тут чекали. Хоча, чому ніби? Той, хто надсилав повідомлення, точно хотів, щоб я сповна насолодилася шоу. Хто? Та блондинка з фото – його коханка?

Заходжу і тихо зачиняю за собою, а до вух в ту ж мить досягає ціла гама звуків. Морщуся від фальшивих ноток задоволення надто галасливої дівчини. Вона явно переграє!

Нелегко переступити через поріг, як і через себе, але змушую себе зробити впевнений крок у спальню.

Світло всередині не горить, намацую на стіні вимикач і клацаю по ньому. Кімната заливається м'яким жовтим світлом, лякаючи коханців на ліжку, як тарганів. Погано, що вони не розбігаються в сторони, а туляться один до одного, як підлітки, спіймані батьками.

Сашко помітно напружує спину після протяжного «о-о-о-й» його коханки. Це точно він, його спину і темну маківку впізнаю з тисячі. Та ж розсип родимок на плечах, хрестик, недбало скинутий на спину, мабуть, щоб не бив безсовісну дівчину прямо в лоб. Вона ховає обличчя, видно лише світле волосся, що хвилями розсипалося по зім'ятих подушках.

На ній і в ній зараз мій чоловік! Той, з ким я прожила, як мені здавалося, щасливі десять років життя, не дивлячись на дрібні негаразди. Той, заради кого я зі шкіри лізла в роботі. Той, заради кого я, закриваючи очі і вуха, ростила його дочку, поки він заробляв гроші.

Нарешті, чоловік зісковзує з коханки, відкочується вбік і відразу кутається в тонку ковдру. Прикриває себе, але в очі не дивиться. Соромно тобі, козляча пика?!

Білявка хоч і занурюється з головою у власну ковдру, але я встигаю розгледіти нахабу – його незамінна молоденька секретарка Вікторія.

Власне, картина маслом – зрада на обличчя. З іронією посміхаюся і хитаю головою, бо злюся на себе в цю хвилину. На власну тупість і зайву довірливість. Мені завжди здавалося, що ті дружини, які нишпорять у телефонах чоловіків і ставлять під сумнів кожне його пізнє повернення додому – інфантильні. Ну або просто недовірливі дурепи, які не поважають свого коханого. Але тепер… сама собі здаюся незрілою дурепою. Ну як можна було серйозно повірити, що ресторанні посиденьки «без краваток» тривають мало не всю ніч! Адже я реально вірила і... сама охоче відпускала на них Сашка. То скільки ж разів він мені вже... зрадив?

Я не кричу на чоловіка. Не намагаюся навіть вчепитися з люттю пальцями секретарці в волосся. Немає сил і сенсу. Просто посміхаюся крізь дикий біль на душі, хоча там вже хтось озвіріло розмахує кухонним молотком, відбиваючи нутрощі і перетворюючи їх на відбивну. З особливою жорстокістю приділяє увагу душі і серцю, щоб напевно.

Як не дивно, всередині мене оглушлива тиша, як після вибуху: вуха дзвенять, а світ перед очима розсипається на дрібні осколки. Я розбита і розтоптана, принижена! Але все ще намагаюся тримати обличчя, хоча б заради власної гордості.

– Міра, – проривається крізь вату у вухах ідеально рівний голос чоловіка. – Це нічого не означає.

Відмахується, ніби я його не за зрадою застала, а витягла з підпільного казино, де він програв весь наш бізнес.

Посміхаюся крізь пекельні муки. Губи тремтять, але посмішка виглядає ідеально відточеною, адже я вже натренувала її в собі за довгі роки.

Саша навіть не виправдовується, хоча, правда, який в цьому сенс? Все ж очевидно!

– Для твоєї секретарки це, – останнє слово особливо підкреслюю, киваючи на коханку, – теж нічого не означає?

Вона різко смикається під ковдрою, але все одно не вилазить зі схованки. Ніби зовні летять бомби, а дівчина знайшла для себе ідеальне бомбосховище.

Помічаю, як чоловік відкриває рот, але відразу затихає. Так з такою силою стискає губи, що вони біліють. Так і мовчимо деякий час, бо тут слова зайві. Звичайно, можна кричати, лаятися, істерити як ненормальній, але, сенс?! Розпилюватися заради чого?

Киваю, але не йому, а самій собі. Просто щоб не розлетітися на атоми прямо посеред місця злочину. Та я тупо згоріла зсередини, немов хтось кинув мені в душу незатушений недопалок. Біль від зради вже ріже очі сльозами, але поспішно моргаю. Не можна принижуватися! Не при них!

Не хочу нічого більше говорити, горло стискає і пече, як при ангіні. Та й очі все ще сльозяться, адже мені не все одно, як могло б здатися на перший погляд. Всередині мене вже на повну ридає маленька і наївна дівчинка Міра, яку щойно викинули за борт власного життя.