Розділ 1

Розділ 1

– Гей, з дороги-и-и!

Крик хлопчика луною розноситься по парку і долітає до мене, немов протверезілий ляпас.

Що? Де? Не встигаю ні збагнути, ні відскочити, хоча я йду по тротуару, а не по проїжджій частині! Але все ж піднімаю голову від смартфона і...

– Тітонько, обережно-о-о! – кричить все та ж дитина.

Я впадаю в ступор, на мене буквально зі швидкістю світла несеться хлопчик на електросамокаті. Так впевнено, не гальмуючи, немов йому замовили мене, як кілеру, усунути будь-яким способом.

І цей малолітній, прости Господи, кілер, налітає і безсовісно збиває з ніг. Оступаюсь в паніці, попадаю височенною шпилькою прямо на камінь, нога підкошується, і я втрачаю рівновагу. Руки злітають вгору, телефон випадає з руки, а з іншої – сумочка.

З свистом за секунду падаю на асфальт, і різкий біль прострілює потилицю аж до зірочок перед очима. Затьмарює собою буквально все, охоплюючи свідомість первісною панікою. Не бачу нічого перед собою, погляд затуманений, зате чітко чую стогін малолітнього кілера:

– Йо! Батько мене прикопає! Гей, тітонько, ти жива?

Цей довбаний кілер трясе мене за плечі так вперто, немов я його скарбничка, а всередині немає монет на морозиво.

Боже... чи жива? Гарне питання! Не можу ні поворухнутися, ні пискнути, лише прислухаюся до бридкого пульсуючого болю в голові. Там ніби таргани витягли по молоточку і довбають мене зсередини, намагаючись прорубати собі двері в краще життя.

– Бать… – чую злегка стривожений голосок, але хлопчина спритно бере емоції під контроль: – Я тітоньку вбив, допоможеш труп сховати?

Гей, паскудник, яка я тобі тітонька?! Хочу обуритися, але не можу, голова болить так гостро, що губи не ворушаться. Та у мене ж струс мозку, не менше!

На жаль, не чую, що відповідають малолітньому кілеру, але явно щось погане. Швидше за все – це телефонна розмова. Можу розрізнити лише грубий чоловічий тембр, від якого по шкірі повзають мурашки. Хоч би реально не прикопали мене десь у лісі, я ще пожити хочу.

– Я жива… – крехчу, але витрачаю на це останні сили.

Все, батарейка сіла, а запасної в сумочці немає!

Свідомість поступово повертається, але мене хитає, як на хвилях. Та що він все трясе мене, як кіндер-сюрприз перед вухом? Відчепися, хлопчику, у мене всередині немає іграшки!

Повільно і болісно розплющую очі, а наді мною нависає похмуре юнацьке личко. Чомусь перевернуте. Хм...

Повільно усвідомлюю, що лежу на дивані, а не на холодному асфальті, і хлопчина нависає наді мною з боку голови. І ми вже не в парку, а в когось вдома.

– О! Тітко, ти в порядку?

Посміхається, показуючи трохи криві зуби, а мені хочеться ручками потягнутися до його шиї і вчепитися в неї, як та жаба з мема, що вчепилася чаплі в шию. Тому що хотіла жити! І я теж... хочу!

– Я не тітка… – ображено бурчу і кривляюся, а хлопчина глузливо піднімає брову.

Уточнює з завзятою хитрістю:

– Дядько?

Та ну що за малий поганець?! Ще посміхається, кілер-самоучка!

Просто зітхаю і прикриваю очі. Заспокойся, Міра, все добре. Дихай глибше.

Та знаю я, що в очах підлітка виглядаю старою тіткою. Але мій мозок ламається на цьому слові, як пошарпана тачка вітчизняного автопрому посеред дороги. Не хоче миритися зі станом справ!

Я ще дівчина! Вісімнадцятирічна, ага. І пофіг, що мені вже тридцять три, в душі мені все ще вісімнадцять і крапка.

І чому не можна, як в тих дорамах – впала, прокинулася в тілі молодої принцеси з минулого. Я б там зробила переворот!

Малий кілер-засранець не пощадив мою поранену голову, прокричав над вухом:

– Ба-а-ать, відбій, ховай лопату в сарай! Я не вбивця, дядько прийшов до тями!

Ні, ну ти подивися! Ну ось правда, хочу поставити дитину на місце, але, коли різко підскакую, здається, що піді мною підлога обертається разом з диваном... Зі стогоном падаю назад, розтираю скроні, але біль все барабанить, немов моя голова – це інструмент барабанщика на концерті.

– Не кепкуй! – розлітається грубий бас, а потім чується… запотиличник? – Який ще дядько, тобі окуляри на день народження подарувати замість нової приставки?

– Ну, бать… – дзижчить ображений кілер у мене над вухом, – «плойка» – це не обговорюється. Хіба я винен, що тітка тире дядько сам не знає, хто він.

– Ілля! – гуркоче на всю кімнату владний голос, якому мені хочеться підкоритися.

Твердий, як камінь і впевнений, сталевий. Хриплуватий, від нього мимоволі по шкірі пробігають мурашки, але я лежу і прикидаюся трупом, а малий кілер вгамовується, відступає від мене. Мовчить у відповідь. О! Тиша, боже, який же кайф! На жаль, не надовго:

– Мирослава Краєвська? – голос стає тягучим, як рідкий мед. Ніби мужик спокусити мене намагається, але ніяк не вибачитися за малолітнього кілера.

Лише на секунду гублюся і стає тепло на душі, адже коли востаннє моє ім'я вимовляли ніжно, з придихом? Як щось особисте, дорогоцінне.

Але швидко, поки не розтіклася тут солодкою калюжею, беру емоції під контроль і ситуація вмить прояснюється:

– Що, грошей на дорослого кілера пошкодували? – не стримуюся і пирскаю від сміху.

Розумію, що вже і голова не так сильно болить, і привстати можу. Але не хочу! Мужик мене знає, а це не добре. Значить, бачити його, а тим більше знайомитися – погана ідея.

Оце так, Міра, вляпалася ти! Куди я, власне, йшла і де мої речі? Сумка? Боже, там же контракт, він важливий! А телефон? Мені ж, здається, повідомлення прийшло прямо перед тим, як один горе-кілер збив з ніг.

Шестерні повільно прокручуються, але неприємно скрипять без мастила. Повідомлення точно прийшло, і я пам'ятаю лише початок: «Твій чоловік зараз в...»

В офісі, де ж йому ще бути! Я якраз перед тим написала Саші, що ми отримали інвестора. За упертюхом довелося побігати цілий тиждень, але воно того варте!