розділ 3

- Не збагну я, що мій син взагалі в тобі знайшов.

   Качає головою, стаючи до мене майже впритул.

   Мати Кіра випещена доглянута жінка. Звикла на всіх і завжди дивитися зверхньо.

   - У тобі ж нічого немає, Олено. Ну жодної мети. Жодного стрижня. Гаразд, ще раніше думала, може, й добре, що Кирил в університеті дружину знайшов. Працювати тебе до себе взяв. Разом би хоч кар'єру будували. Кому найкраще довіряти. Як не дружині? Хтось чужий може всі секрети вибовкати. Або продати. Підставити. Так ні. Ти хвостом вильнула і вдома засіла.

   Намагаюся не шипіти крізь зуби.

   Просто мовчу. Це єдина тактика із цією жінкою.

   – Хоч би сім»я була нормальна. Дітей би народжувала. Ними займалася б. Так ні. Ти просто ледарка, Олено. Сидиш у чоловіка на шиї. Нічого не робиш. Яка ти взагалі йому дружина? Не здивуюсь, якщо ти навіть і готувати не вмієш. З ресторанів, мабуть, замовляєш? Тільки й знаєш, що гулянки якісь салони.

   – Вибачте, Алла Віталіївна. Але я не збираюся обговорювати з кимось наше сімейне життя. Це стосується лише мене та Кирила.

   – Це я хтось?

   Викидається. Аж щоки червоніють.

   - Ти, дівчинко, місце своє знала б. Я його мати!

   – А ви б, Алло Віталіївно, займалися б своїми справами. А до нашої родини з Кирилом би не лізли. Я чудово знаю, чому ви мене так не любите. Ви ж намагалися одружити Кіра з дочкою своєї подруги. Але не вийшло. От і біситесь.

   – І дуже шкода, що не вийшло! Дівчинка, між іншим, дуже вдало вийшла заміж. І не те що ти. Чоловіку у всьому допомагає. Помічницею у нього у фірмі працює. Дітей народила. Трьох. Все встигає. Старається. Справжня дружина. Надійний тил для чоловіка.

   - Думаєте, я не знаю, що ви досі йому наречених підсовуєте? Незважаючи на те, що ми вже п'ять років одружені? Просите, щоб він до себе працювати ваших протеже прилаштував. На співбесіду до нього їх відправляєте.

   Вперше не стримуюсь. Випалюю все, що накопичилося за цей час.

   – Знає вона, – пирхає. – А якщо знаєш, якого біса нічого не робиш? Виповзла б уже зі своїх салонів чи чим ти там займаєшся. Чоловіку б приділила увагу!

   – Алла Віталіївна.

   Набираю в легені більше повітря. Намагаюся бути спокійною.

   – Ще раз прошу вас не лізти до нашої сім»ї.

   – У сім'ю! Ха!

   Окидає мене зневажливим поглядом.

   Спирається на поручень, стаючи поряд зі мною ще ближче.

   - Думаєш, я така стерва, так? Наче мерзенна свекруха з анекдотів, - зітхає. - А я просто хочу, щоб мій син був щасливий. Якби ти була матір'ю, то зрозуміла б. Так, я проти тебе була. Кіру інша жінка була потрібна. Класом вище. З гіднішого кола. А не голота, яка дивом на бюджет поступила. Та й молода ти була надто. Вітер ще в голові. Йому старша жінка підійшла б, а не дівчисько. Але він зробив свій вибір. Я з тобою майже змирилася. Подумала, ну гаразд. Дівчина з села, але розумна. Справа спільна у вас буде, ти ж працювала з ним. Опорою йому станеш. Може, й непогано, що молода. Із пологами проблем не буде.

   Зітхає. Картинно. Награно.

   Показуючи всю світову тугу і таке ж розчарування.

   - Тільки ось не опора ти і не підтримка. Навіть сьогодні. Цей прийом. Ти що. Правда, не розумієш? Це ж рівень. Зв'язки.Репутація А не ваше особисте свято. Мер з адміністрацією завітав. Судді. Прокурор столиці. Гадаєшь. До багатьох таких людей на прийом прийдуть, га? А ти що? Замість того, щоб чоловіка підтримувати і поряд з ним бути, посміхатися важливим людям і допомагати йому налагоджувати зв'язки, тут прохолоджуєшся. Кинула його одного. Забула, на честь чого взагалі свято затівалось? Ти особливо зараз поряд маєш бути.

   – Я на кілька хвилин вийшла. Може, мені погано стало?

   – Стало їй! Дівчина. Від чого тобі раптом погано? Я, коли батько Кирила зв'язки потрібні налагоджував, на дев'ятому місяці гостей приймала! І посміхалася. І сама, між іншим, все готувала. Щоб не як у ресторані. А смачніше. І сорочки чоловікові вигладжувала. І блиск у домі наводила. Може, мені теж було погано. Перед очима темніло. Але розуміла. Йому це потрібно. А ти про себе тільки й думаєш! Яка ти йому тоді дружина? Хоча…

   Свекруха мружиться.

Вдивляється через скляні двері до ресторану.

   - Схоже, дехто справляється з твоїми обов'язками краще, ніж ти. Старається. Поводитися вміє. І поряд завжди. Може, недовго мені тебе своєю невісткою і називати. Нічого, що Марта молода. Навіть за тебе молодша. Чіпка вона. Розуміє, що чоловікові потрібно. І цінуватиме. Он як на нього дивиться. Не те, що ти.

   Втоптує з силою щось каблуком і йде, голосно грюкнувши дверима.

Навіть повітря іншим стає, як тільки вона зникає. Схоже, вона його встигла отруїти першими же словами.

   Звичайно, все, що вона говорила, це повне марення.

   Але все ж таки підходжу до дверей. Вдивляюсь у зал.

   І обпалює.

   Кір стоїть в оточенні того самого мера та кількох його людей.

   Поруч із ним Марта.

   Усміхається, веде розмову. Начебто це її з річницею вітають.

   Злегка кокетує. Пригубляє келих.

   Щоразу торкається мого чоловіка. Як би ненароком. То на лікоть руку покладе. То просить нахилитися і Кір щось каже їй на вухо. Дивиться на нього і справді з обожненням! І…

   Ну ось це вже занадто! Задихаюсь від обурення, коли Марта по-господарськи поправляє йому комір сорочки!

   Перед очима темніє. Накриває завісою.

   Накочують спогади, як ми з Кіром засиджувалися в офісі.

   Допізна. Ось так само перекидалися лише нам зрозумілими фразами. Закопувалися у справи із головою. Залишалися, коли офіс уже ставав зовсім порожнім. І як Кір раптом усаджував мене до себе на коліна… Цілував. Відірватися не міг.А потім просто зметав зі столу всі папери, над якими ми весь вечір працювали і вкладав мене на нього.

   Цікаво. У нього досі стоїть у кабінеті той шкіряний диван?