1.2

Киваю, як робот.

   Затискаю в руці папірці, які вона мені простягає.

   Щось ще каже, але я вже не чую. Лише фоном.

   На ногах, що не гнуться, виходжу на повітря.

   Добираюся до машини і там уже даю волю сльозам.

   - Оленко, як все пройшло?

   Кір уже набирає.

   Знаю, що задля цього він, скоріш за все, вискочив із засідання. Таке не допускається, але... Іноді для нього бувають винятки.

   - Все добре, Кір, - сама дивуюся тому, як рівно звучить мій голос.

   - Точно? Ти впевнена, що сама в порядку?

   – Абсолютно, – намагаюся звучати безтурботно.

   Сьогодні наша річниця таки. Не хочу Кіру псувати свято. Потім… Усе згодом.

   – Проїдусь магазинами, потім салон. У мене багато справ сьогодні, ти ж знаєш.

   – Аленка, якщо…

   – Ні, Кір, – хитаю головою.

   Щосили намагаюся, щоб мій голос звучав спокійно. А сама втираю сльози.

   – Ти працюй. Правда. Все в порядку.

   - Я люблю тебе, ти ж знаєш?

   – І я тебе, любий. Все. Час їхати, щоб бути сьогодні красивою.

   Сама відбиваю дзвінок.

   Впиваюся в кермо так, що болять руки. Дивлюсь у лобове скло і нічого не бачу.

   Що я йому маю сказати? Як?

   Що ми ніколи не матимемо дітей? Про яких ми обоє так мріяли?

   Злісно тисну на газ і зриваюся з місця. Несусь дорогою на шаленій швидкості.

   Якщо зловлю штрафи, то начхати.

   Звичайно, ні в які магазини я не їду. Додому. У мої рідні стіни. У мою фортецю. Там просто кинутися на ліжко. Переварити. Якось звикнути до цього. Якщо таке можливе, звісно.

    - Кір?

   В мене вже глюки? Адже він на засіданні зараз. Тим більше Кір ніколи не буває вдома в такий час.

   Але відчуваю, що у квартирі хтось явно є.

   - Так, кохана.

   Виходить із нашої спальні. Поправляє краватку, що збилася.

   – Ти чому вдома? Щось трапилося?

   - Йди до мене.

   Притягує до себе. М'яко цілує у скроню.

   - Знав, що ти будеш засмучена, коли повернешся. Не хотів, щоб ти залишалася цей час одна. Вирвався, як зміг. Хоч на півгодини.

   Ось як. Знав, значить.

   Тобто Кір вже навіть і не вірить, що я могла завагітніти!

   Образа ріже по очах.

   Чому це саме з нами? Скільки он залітають небажаними дітьми! А ми… Ми ж так старались весь цей час, Боже!

   - Тсссссс. Ну чого ти, маленька.

   Кір відчуває мій стан. Притискає до грудей ще міцніше. Гладить по волоссю, заспокоюючи. Як маленьку.

   – У нас все вийде, – шепоче, а я вже хлюпаю носом.

   Втикаюсь обличчям у його міцні груди.

   Хочеться сховатись за них від усього світу. І особливо від того діагнозу, який я почула сьогодні.

- Головне, що ми разом, правда? Це найголовніше, Олена. А діти... Вийдуть ще. Ми ж молоді. Ось у Заклинських як вийшло. Вони десять років старались. Усі методики можливі пройшли. Плюнули вже, почали просто жити собі  на втіху. І Інга завагітніла раптом. Без жодних препаратів.

   Вже не можу стриматись. Реву. Сорочка Кіра намокає, а я не можу зупинитися.

   - У нас все вийде, маленька. Головне, не засмучуватися. Все буде добре.

   Кір погладжує шкіру голови подушечками пальців.

   Злегка усувається, бере моє обличчя у свої долоні.

   І… Зненацька накриває мої губи поцілунком.

   Таким, що я просто задихаюсь. Сльози лити перестають. Чіпляюсь за його сорочку пальцями. Мну. Комкаю. Відповідаю з диким якісь розпачом.

   - Я люблю тебе, маленька, - шепоче, видихаючи мені прямо в губи. - Кохаю. А решту ми переживемо. Впораємося.

   Киваю і знову втикаюсь у його груди.

   Здається, трохи заспокоююсь. Наскільки можливо.

   Може, Кір і правий. Поруч із ним мені завжди так… Надійно та спокійно.

   Я й справді за ним, як за кам'яною стіною. Завжди знаю, що він знайде вихід із будь-якої ситуації. Що все буде гаразд. Завжди.

   Може, варто піти до іншого лікаря? До кількох? І виявиться, що все не так уже й погано?

   - Кір? Чим від тебе пахне?

   Усуваюсь. Витираю обома руками очі. А по факту розмазую туш на віях остаточно.

   – І волосся на сорочці?

   Чіпляю двома пальцями довге чорне волосся. Тільки зараз помітила. До ґудзика причепилось.

   Гидко. Намагаюся тримати у нігтях.

   – Поняття не маю, – Кір просто знизує плечима. Схвильованим із цього приводу не виглядає.

   - Ти ж знаєш. Теки. документи. Чи мало, що насипатися з секретарів та помічників могло.

   - Але це жіночі парфуми! Я ж чую запах!

   – Олен. Ти просто себе накручуєш. Ти на взводі. Давай краще чаю вип'ємо. Я тобі тортик привіз, – шепоче вже на вухо змовницьким тоном.

   - Тортик?

   Хмикаю.

   - Подумав, можна почати святкувати і вдень.

   Бере мене за руку, переплітаючи наші пальці. Тягне за собою на кухню.

   - Вибач, я й сам не втримався. Відрізав собі шматочок, поки на тебе чекав. Пахне дуже смачно.

   На столі маленький, але справжній шоколадний шедевр.

   Кір підштовхує мене до столу. Відрізає шматочок, ставить переді мною на тарілку.

   - Чай або кава?

   - Кава, - відкидаюся на стілець, розтираючи скроні.

   - З якого часу ти почав любити солодке?

   Ні, не те щоб Кір про мене не дбав.

   Ще коли ми почалися зустрічатися, міг ось так… Підстережити несподівано. Або між парами пончики з кавою принести.

   Але щоб ось так посеред робочого дня зривався... Ще й із тортиком... Не пригадаю. Дивний сьогодні день.

   - Річниця ж у нас, чи ти забула? А ще кажуть, що це чоловіки не пам'ятають дат.

   Всаджує поруч. Відрізає і собі шматок.

   – Тож сьогодні можна себе побалувати. А надто тебе.

   Усміхаюся. Що ж. Потовстіти від вагітності мені не світить. Тож… Можна і тортик.