Розділ 10

- Карі, - я тупо витріщалася на цей незнайомий номер та не ризикувала прийняти виклик, оскільки боялася, що цей дзвінок може ще більше принести мені проблем. А їх наразі й так вдосталь. Спочатку тріщина у взаємовідносинах з чоловіком. Після сховані скелети вирішили випасти з шафи у вигляді минулого кохання. Що тепер? - Та ввімкнися, в будь-якому разі ти зможеш завершити виклик коли того забажаєш.

Добре подрузі радити, коли Дамоклів меч не висить над її родиною, а цей меч притягнула ще і я власноруч. Не спеціально, ні, та все ж від цього не стає кардинально легше та спокійніше.

- Алло, - та попри страх знову вляпатися в якісь пригоди, все ж таки натискаю зелененьку кнопочку у вигляді слухавки та підношу до вуха. Вмовляю себе тим, що я доросла жінка, котра має навчитися розв'язувати проблеми, а не тікати стрімголов від них, затиснувши голову поміж плечей.

- Карино, привіт, - цей голос чоловічий. Знову якийсь чоловік щось від мене хоче. Спочатку Вадим, після - Ілля, кого тепер занесло у моє таке спокійне та розмірене до певного часу життя? Хто на цей раз хоче це моє життя розбурхати?

- Доброго дня, - можна було б подумати, що ця людина просто помилилася номером, не туди набрали, але яка ймовірність того, що абонент, до якого намагалися додзвонитися, має таке саме ім'я, як і я? Ймовірно, але з моїм то щастям, та ще й останнім часом... - Вибачте, а це хто?

- Ого, оце ти дитинко даєш, - дитинко? Мене навіть так Вадим не називав. Маленька - так, манюсінька - так, а ось дитинко, якщо не помиляюся, то взагалі ніколи. - Вже і про тестя забула? Настільки ми тобі вже набридли.

- Ігор Васильович? - Тесть... В мене тільки один тесть і ім'я йому Ігор Васильович. Батько Вадима. Мого єдиного чоловіка. "Поки що єдиного..." - внутрішньому голосу певно не хочеться, щоб я засумувала, тому він підкидує таку шпильку, яка врізається в мою свідомість своїм гострим наконечником. Змушуючи мене захвилюватися. Хоча б здавалося куди більше. Куди гірше.

- Він самий, - а і справді, це ж голос Ігоря Васильовича, як я відразу не впізнала? Невже мої думки настільки далеко у зв'язку з поведінкою однокласника, що я навіть не можу впізнати голос рідної людини? - Карино, ти можеш говорити? Я тебе не відволікаю?

- Та ні, ні, - чесно кажучи цей дзвінок дезорієнтував мене конкретно. Я не часто спілкувалася з батьками Вадима. Ще рідше телефоном. Точніше тільки з Валентиною Георгіївною і то всі питання жінки стосувалися Сюзі. А от щоб набирав Ігор Васильович... - Щось сталося?

Я це спитала не просто так, адже провівши короткий аналіз в голові, я не згадала, щоб взагалі колись спілкувалася з тестем телефоном. Якщо це і було, то це один, максимум два рази. Підтвердження тому те, що номера Ігоря Васильовича не було в моїх контактах. Просто не було сенсу його туди заносити.

- Можна й так сказати..., - я ніби пружинка підскочила з ліжка і вже було хотіла спитати, що саме трапилося, але чоловік випередив мене й продовжив, - Сюзі зараз проживає у твоїх батьків, так?

- Так, а що? - Невже тесть подзвонив, щоб пошпетити мене за те, що я така кепська матір, відправила доньку до батьків, а сама чкурнула чорт знає куди? Якби набирала Валентина Георгіївна, то я б навіть не здивувалася такому розвитку подій. Свекруха за будь-якої нагоди намагалася мені вказати на те, яка я кепська мати й ще гірша господиня. Невже і її чоловік піде в те ж поле...? Та з тими ж самими намірами, щоб опустити мене нижче плінтуса?

- Навіть не буду питати, чому ти не до нас відправила малечу, все і так очевидно, - ні, Ігор Васильович набрав не задля того, щоб вилити мені на голову відерце помиїв. Навпаки, він ніби засмутився, що Сюзі знаходиться у моїх батьків, а не у батьків Вадима. І, скоріш за все, тесть усвідомлював, чому вибір з ким залишити доньку впав саме на моїх рідних. Після дня народження дівчинки минуло то всього нічого, моя рана ще точно не зарубцювалася після поведінки свекрухи. - Карино, я не люблю пхати носа не у свої справи, але... Коротше, ви посварилися з Вадимом?

- Не те щоб посварилися... Просто нам потрібно побути на відстані. Відпочити одне від одного.

- Відпочити одне від одного, - ніби луною за мною повторив Ігор Васильович. Я не могла бачити наразі обличчя свекра, але там очевидно було зображене розчарування. - Щось занадто рано вам захотілося відпочити одне від одного... Занадто рано.

- Ігор Васильович, не переймайтеся, все буде добре, - я мала щось сказати, хоч вже і не була на сто відсотків впевнена в тому, що все буде добре. Чесно кажучи, не факт, що і на п'ятдесят відсотків була впевнена, з огляду на останні події. - Ми просто поїхали з Наталкою трішки відпочити. Розвіятися. Я вже скоро повернуся додому.

- Та не поспішай, відпочинь, насолодися часом поза межами чотирьох стін, тобі це точно потрібно, - якась дуже різка зміна риторики від тестя. Буквально хвилину тому він переймався стосовно моєї фрази на рахунок відпочити один від одного, а вже зараз запевняє не поспішати повертатися в межі чотирьох звичних стін. З чого  б такий різкий розворот? - Я за інше дзвоню. Ти б могла завтра виділити мені пів години свого часу? Буде у тебе якесь невеличке віконце?

- Та звичайно, просто я зараз знаходжуся в іншому місті й тому...

- Так, я знаю, - я вже в думках накидувала варіанти, на який автобус можна сісти, щоб зустрітися з Ігорем Васильовичем, бо не хотілося відмовляти чоловіку в цьому невеличкому проханні. На відміну від Валентини Георгіївни, він ніколи не ускладнював моє життя, а за нагоди приходив на поміч. А оскільки я притримувалася тактики відповідати на добро - добром, то не мала ніякого морального права відмовляти тестю. Навіть якщо це і буде не надто зручно для мене. - Я під'їду до тебе. Я якраз завтра буду мимо того міста проїжджати, тому якщо у тебе вийде, то можу заїхати куди ти скажеш. Домовилися?

- Так, без проблем, - щось я дуже сильно сумніваюся, що тесть чисто випадково буде проїжджати мимо міста, де я наразі дислокуюся, але не висловлюю своїх скептичних оцінок. Прикушую язичок, натомість запитую куди важливіше, - а ви просто так хочете зустрітися, чи з якогось приводу?