Розділ 22

- Карі, з тобою все окей? - Варто було перетнути поріг нашого з Наталі номеру, як дівчина тут же підірвалася з ліжка та ринулася мені на зустріч, занепокоєно вглядаючись в моє обличчя. Ніби відчуваючи, що нічого не "окей" і це питання було більше для годиться.

- Так, цілком..., - потуплюю погляд в підлогу, намагаюся приховати очі від подруги, щоб вона не помітила, як в очницях вже збираються сльози й ось-ось ринуться на волю.

Мені потрібно у ванну. Потрібно прийняти душ і можливо вода зможе змити з мене той негатив, який виник після розмови з чоловіком. Ось тільки варто захопити рушник, тому крокую в бік шафи...

- Ти впевнена? 

Можливо, якби не це питання з вуст Наталі, якби не занепокоєний тон, яким вона це запитала, я б змогла взяти рушник та вирушити у ванну кімнату. Стати під воду й там вже виплакатися досхочу, приховуючи сльози під водою. Думаю, після цього я б дещо заспокоїлася та повернулася до подруги чистою. Як у фізичному, так і в моральному плані.

- Ні..., - але емоції накрили мене раніше, ніж я встигла сховатися від Наталки. Сльози ринули по щоках раніше, ніж я змогла їх приховатися від погляду подруги. А схлипування прозвучали раніше, ніж я змогла їх прикрити під шумом води.

- Карино..., - потрібно мені тільки схлипнути, тільки гарячій рідині покотитися по моїх щоках, як моя подруга тут як тут, опускається поряд зі мною на ліжко й обіймає за плечі. Притягує до себе. І від цього істерика тільки набирає обертів. Начебто свідомість зрозуміла, що я в безпеці, під наглядом дорогої для мене людини, тож можна повністю розслабитися, незважаючи на слабкість, яка окутала все моє тіло й тепер виражається в сльозах та схлипуваннях. - Ти чого? Чому ти плачеш? Невже щось зі Сюзі?

- Ні..., - встигаю вимовити між канонадою схлипувань та заперечливо хитаю головою, якщо дівчина мене не почула. Якби не дай Боже щось сталося з донькою, то я б тут не сиділа й не розводила мокротиння, а вже б мчала додому, на ходу якось намагаючись допомогти малечі. Тому цим запитанням Наталі дещо мене заспокоює. Сама того не очікуючи, подруга зачіпає куди важливішу тему, з приводу якої я могла б засмутитися. Отже, не все так кепсько. Не всі темні хмари закрили моє світле небо.

- А що? Ти ж ніби дзвонила до мами? Чи ні? - Дівчина не може втямити. І справді, коли набираєш до матері, а особливо до такої матері, як моя, то навряд чи очікуєш, що саме такі емоції виникнуть після спілкування з нею. Навпаки, позитиву має куди додатися. А не віднятися. Як в цьому випадку.

- Ні, я говорила з Вадимом..., - у нас же все було так добре. Щасливий шлюб. Улюблена донька. Плани на майбутнє. Коли і як це все розвернулося на сто вісімдесят градусів? Коли все пішло не так? Чому я цього не помітила? Ця купа питань давить на мій мозок, важезним гнітом сплющує його і від цього стає ще ніби болючіше. Вже не тільки морально, а і фізично боляче. Серце щемить, а голова розколюється на частинки...

- Він щось тобі сказав? Щось погане?

Та ні, ніби й нічого такого поганого не було. Чоловік не звинувачував мене ні в чому. Не ображав словами. Та навіть ці його підозри... Це прикро. Дуже прикро, що він мені не довіряє.

- Зачекай, - я не встигла нічого вимовити у відповідь, та і не знала, якщо чесно, що говорити, Наталі відпустила мене, що тут же стало холодно, - ти хочеш сказати...

Попри величезне не бажання, попри те, що погляд був затягнутий ніби туманом, я все ж таки змусила відкрити очі та поглянути на подругу. Зрозуміти, чому вона відсторонилася від мене. Усвідомити, чому дівчина позбавила мене підтримки, якої я зараз потребувала як ніколи.

- Ці подарунки не від Вадима? - Наталі начебто зараз розповіла казку, в яку і сама не вірила, але з широко відкритими очима та дещо прочиненим ротом очікувала, що дива трапляються і навіть деколи казкові сюжети можуть траплятися в реальному житті.

- Ні...

Мені соромно. Соромно навіть перед подругою за те, що я жінка в шлюбі, вже стільки років у відносинах з одним чоловіком, що я мати маленької дівчинки, отримую подарунки від якогось постороннього мужика.

Не закриваю очі від сорому тільки через те, що чую вібрацію свого мобільного телефону. Прийшло повідомлення. Можливо, від Вадима? З вибаченнями стосовно того, що він перегнув з цими підозрами в мій бік? Тому з надією тягнуся через все ліжко до тумбочки, на яку поклала гаджет.

- А від кого? - Думаю, це наша дівчача натура така - докопатися до істини. Знайти зерно, з якого все проросло. Саме цим наразі й займається Наталка, котра ставить цілком логічне питання. Хто ж ініціатор цих презентів. Хто хоче звернути на себе мою увагу.

А, можливо, Вадим відправив смс, що це все був розіграш і насправді ці квіти та підвіска від нього?

Ігнорую наразі подругу, беру ці додаткові десять секунд, щоб сподівання перетворилися в грандіозну реальність. Мобільний не з першого разу розблоковується, не може впізнати моє зарюмсане обличчя, тож вводжу пароль тремтячими пальцями й тут же натискаю на поштовий ящичок. Ну, давай же, не підведи...

"Надіюся, тобі сподобалося"

Ось вона, реальність. Як я і хотіла. Але вона не грандіозна, зовсім ні, вона лякає, страшить, окутує тремором... Бо повідомлення від Іллі...