Розділ 21

- Отже, все вірно, тримайте, - хлопець віддав Наталці в придачу ще й пакетик і буквально через дві секунди вже і його слід охолонув. Залишивши нас з подругою підозріло поглядати на ці презенти, ніби на щось незвичне. На щось екзотичне.

- Тримай, - дівчина поклала букет на моє ліжко, а пакетик, котрий виглядав як святковий, адже був розмальований теж квіточками, віддала мені в руки, як дуже цінну посилку. - Це від Вадима?

- Хтозна, - стенула плечима й вирішила дістати вміст пакетика. Як виявилося, там знаходилася невеличка коробочка, відкривши яку, я побачила підвіску. А на цій підвісці висів кулончик у вигляді двох голубів, котрі своїми дзьобиками доторкалися одне до одного, начебто цілувалися одне з одним.

- Ого, як мило, - саме такі відчуття я наразі переживала всередині, а Наталі була куди розкутіше, тож виразила емоції в голос, - це ж від Вадима? Я правильно розумію?

- Не знаю, - у мене виникли певні підозри стосовно того, що ці подарунки справді від чоловіка. Натомість в голову закралася інша людина, яка могла бути ініціатором цієї щедрості.

- Можливо, десь є якась записка? Поглянь?

Очі подруги сяяли так, ніби це вона отримала подарунки. Начебто це її наділили такою приємною увагою. Хоча тут певно варто поглянути з іншого боку - Наталка буда рада за мене. Дівчина була прекрасною подругою, яка щиро переживала зі мною емоції позитиву і так само була поряд, коли все було далеко не гладко. По факту, саме тому вона наразі зі мною в цій поїздці. Завжди рука об руку. Завжди разом.

- Щось нічого немає, - в пакетику, чи в коробочці явно нічого не було, адже якби було, то це б відразу кинулося мені у вічі. А оглянувши букет, заглянувши між трояндами, я теж нічого не знайшла.

- Зачекай... Якщо це не Вадим... то хто? - До дівчини тільки зараз дійшло, що я не впевнена в тому, що це справа рук мого чоловіка, тож це відкриття змусило її здивуватися. 

- Вибач, мені потрібно подзвонити до мами, спитати, як у них справи, - треба було спочатку перевірити один варіант, щоб потім якщо що не спиратися на інший, тож я підхопилася з ліжка та вирушила спочатку в коридор готелю, а після і взагалі вийшла на вулицю. 

Нехай вже вибачить мені Наталі, що я їй трішки збрехала, бо набрати потрібно було не до матері, а до Вадима. 

- Мама, привіт, - правда слухавку взяв не чоловік, а Сюзі, яка своїм завзятим привітанням тут же поселила усмішку на моїх вустах. А очі почало пекти, попереджаючи стосовно того, що звідти найближчим часом можуть ринути сльози. Буквально ще сьогодні вранці я бачила доньку, а вже неймовірно сильно за нею засумувала. - Я скучаю.

- Сонечко, я теж за тобою скучаю, - ну, ось, тільки малеча заїкнулася стосовно того, що сумує, як по щоках потекла перша цівочка рідини. - А ти що вдома? Не у бабусі?

- В бабусі, просто тато прийшов до нас і ми разом розмальовуємо картину, - донька навіть без мого прямого питання відповіла стосовно того, як так вийшло, що я дзвонила чоловіку, а натрапила на неї. - Мамо, а коли ти приїдеш?

- Я думаю, що післязавтра, - хоч ми з Наталі й планували залишитися на три-чотири дні в цьому місті, але відчуваю, що я довго не протягну без своєї малечі. Я з моменту її народження навіть на один день з нею не розставалася, тож пару днів це вже неймовірний удар по моїх материнських почуттях. Дуже сильно не вистачає доньки. - Сонечко, а можеш татові передати слухавку?

- Так, люблю тебе, мамочко, - вимовила Сюзі, а після ще й чмокнула в динамік, таким чином передаючи мені поцілуночок. 

- І я тебе люблю, зайчик, - я навіть не знала, що стала настільки вразлива. Варто доньці промовити пару слів стосовно того, що вона за мною засумувала і що любить мене, як почуття взяли вверх і я реву. Намагаюся хоч би не схлипувати та не бентежити своїх рідних.

- Привіт, улюблена, як ти? - І за цим персонажем я засумувала. Хоч ця поїздка і була розрахована на те, щоб дещо перезавантажити наші відносини, поглянути на них так сказати з боку, але я скучаю і за чоловіком.

- Привіт, все гаразд, - поглянути на мене наразі, то певно можна подумати, що ця жіночка з розуму зійшла. Посміхається, але водночас ридає крокодилячими слізьми. - А ви малюєте? 

- Так, цей набір художника справді класна річ, ти дуже гарно вигадала з цим подарунком для Сюзі. Ти у мене молодчинка. 

- Дякую, - Вадим з таким теплом це промовляє, так щиро захоплюється моїм вибором подарунка для доньки, що навіть уявити не можу, що у мене були думки розійтися з цим чоловіком. Назавжди розбігтися в різні сторони. - А скажи, будь ласка, ти нічого не замовляв на моє ім'я? Ніякі посилки? Можливо, щось по роботі?

- Ем, та ні, нічого такого. Та і сенс замовляти на твоє ім'я, якщо я спокійно можу замовити на себе. - Ну, тут Вадим чисто логічно розклав по поличках. Не докопаєшся. - А чому ти питаєш?

- Та просто ось буквально пару хвилин тому набрав кур'єр та повідомив, що мені скоро привезуть якусь посилку. Ось я і питаю, чи це випадково не щось з твого замовлення, - що ж, викрутимося таким способом, щоб уникнути чергового скандалу, яких за останній час щось аж занадто у наших відносинах.

- Посилку? Кур'єром? В те місто, де ти наразі знаходишся? А з чого б це тобі туди везли посилку? - Та, схоже, просто так відректися від питань чоловіка не вдасться, адже він знову ж таки дуже логічно мислив. І кожне питання влаштовувалося в логічний ланцюжок, який він вибудовував крок за кроком. Питання за питанням.

- Я просто замовила Сюзі подарунок, хочу зробити їй сюрприз по поверненню додому, і не знала, чи це він, чи то можливо щось інше, - я знову брешу. Тільки тепер вже власному чоловіку. Раніше я завжди була прихильницею гіркої правди перед солодкою брехнею. Та щось останнім часом мене понесло зовсім в протилежну сторону. І щось взагалі не солодко від цієї брехні...

- А який сенс замовляти посилку в те місто, тягнути той подарунок звідти, якщо можна було просто замовити до нас на відділення й не морочити собі голову?