Розділ 10

Відводжу руку назад й кидаю цю тарілочку об стіну. Вкладаю в цей удар стільки сили та злості, що вона розлітається на малесенькі кусочки, ніби до цього була склеєна, але я виявила цю підставу й вивела її на чисту воду.

- Ой, схоже не від чисто серця, якщо все ж розпалася, - повертаюся до свекрухи, яка стиснулася до таких розмірів, ніби вона вже не індичка, а тільки яблуко, яке знаходиться в роті цього смаколика.

- Доню, сонечко, вгамуйся, - мама усвідомлює, що ще буквально трішки, ще буквально пару секунд і слідом за тарілочкою може полетіти й Валентина Георгіївна. Тож намагається привести мене до тями, але я справді готова на кардинальні речі по відношенню до свекрухи, тож не збираюся вгамовуватися.

- А чому ж вгамовуватися, мамусю? Ти ж сама хотіла придушити цю зміюку власними руками буквально пару хвилин тому. Ця жінка, - тицяю на свого наразі найбільшого ворога, - обгидила тарілочку, яку ти подарувала мені. Та і не тільки тарілочку, а і практично всі іграшки Сюзі, всі сервізи, які ви подарували нам з Вадимом. Та все те, що ви з татом дарували нашій родині, ця зміюка все обгидила, назвала лайном та осквернила. Для неї нічого і нікого немає святого, тільки вона ідеальна й неповторна.

- Карино..., - в діалог вступає чоловік, але встигає промовити тільки моє ім'я, оскільки я ще не виговорилася й не передала слово іншому оратору.

- Що, Карино? От що, Вадиме? Я не маю рацію? Ти хочеш сказати, що я твою матір безпідставно обмовляю? Це все не так й насправді вона мила Божа кульбабка, яка трясеться від будь-якого вітру, настільки вона ніжна? Це ти хочеш мені сказати?

Чоловік мовчить, тільки опускає погляд в підлогу. Він розуміє, що це все правда, справжнісінька істина, ось тільки до сьогодні у нас з ним була домовленість, що ми не будемо псувати родинні тенета й зробимо все від себе залежне, щоб у нашої доньки були дідусь і бабуся. З обидвох сторін. Вирішили не псувати так сказати сімейну ідилію, залучаючи у вихованню дитини всіх найближчих родичів. Ось тільки не я розпочала цю війну. Не я розкопала сокиру суперечки. Це не я, а ось ця жінка, яка наразі здається милою бабусею, а насправді ще та зміюка підколодна.

- Донечко, йди сюди, - на цей раз вже тато бере ситуацію у свої руки, а точніше не тільки словом, а і ділом намагається мене втихомирити. Підходить, обіймає й притискає мене до себе таким чином, щоб я не змогла вирватися з його захвату.

- Тату, відпусти! Я ще не все сказала цій...цій..., - навіть слова відповідного не можу підібрати цій свекрусі, настільки вона мені вже в'їлася в душу, настільки вже встигла там нагадити.

- Ні, не відпущу, поки ти не вгамуєшся! - Наполегливо промовляє батько, і ще сильніше мене до себе притискає. Руйнує на корені всі мої спроби вирватися.

Сіпаюся, секунду, другу, розумію, що мені не звільнитися з цього полону. Здаюся, перестаю брикатися, а натомість починаю ридати. Ридати від безпорадності. Ридати так голосно, що у самої у вухах ультразвук стоїть. Бідний татусь, доведеться після цієї істерики доньки звертатися до лора...

Ну, чому вона так? Чому від цієї жінки завжди таке ставлення, ніби я для неї як кістка поперек горла? Що я зробила їй погано? Ну от що?

Чим більше ставлю цих питань, тим більше плачу. Не можу втихомиритися. Навіть не помічаю, як опиняюся вже не в обіймах батька, а на ліжку. І в зовсім іншій кімнаті. В кімнаті доньки. І вже не стою, а знаходжуся в горизонтальному положенні.

- Сюзі? - Тут же підриваюся на ноги, тому що в голову стріляє думка, що донька може побачити мене в такому огидному стані, а в неї сьогодні день народження. Явно мати в істериці це не той подарунок, на який очікує дитина в такий особливий для неї день.

- Сонечко, все добре, все гаразд, - біля мене тут же опиняється мама, яка змушує мене присісти назад на ліжко. Віддалік бачу збентежене обличчя батька, який готовий будь-якої миті прийти на допомогу матері. - Я подзвонила до Наталки й попросила її ще трішки погуляти з Сюзі. Все добре.

- А де..., - в цій кімнаті тільки мої батьки. А де ж Вадим? Де його родичі? Скільки часу минуло? Як довго я знаходилася в прострації й заливала ліжко сльозами?

- Вони пішли додому, - рідна без слів розуміє, про що я хочу її спитати, - і Вадима я теж попросила заночувати у своїх батьків. Гадаю не варто Сюзі бачити батька у такому стані.

- Дякую, мамусю, - і справді це найкраще рішення на дану мить. Варто згадати те, що я творила, як спілкувалася з Валентиною Георгіївною й що з нею зробила... На щастя, поруч не було доньки, яка побачивши б все ЦЕ, лежала біля мене й так само як і я заливалася сльозами.

- Карино, давай приходь в себе, йди вмивайся й влаштуємо Сюзі день народження. Без святкового стола, без всіх родичів поблизу, але хоча б десь в торговому центрі, де є різні атракціони та веселощі. Нічого псувати дитині її день варення. - Мама зрозуміла, що у мене в голові наразі каша, тож вже все вирішила й командним тоном роздає накази. - А щодо Вадима... Що ж, можливо, ідея з розлученням не така вже й безглузда...