Розділ 4

- Доню, що у вас там вже з Вадимом трапилося? - Мама тут же з місця в кар'єр переходить, варто нам закритися за собою двері на кухню та відгородитися від Сюзі. Маленькій явно не потрібно чути, про що ми тут будемо розмовляти. Дитина має жити у своєму чудесному світі та повинна бути огорнута радістю та теплом. Дорослі проблеми їй ні до чого, ще встигне сьорбнути цієї жорстокої реальності, коли підросте.

- Та нічого, пусте, - хочу вдати, що нічого такого екстраординарного не трапилося, але водночас ледве стримую сльози, які ще при ранішній розмові з чоловіком хотіли ринути з очей, але тоді я змогла їх стримати та не дати їм волю. Щодо даного моменту - не впевнена, все ж поруч з рідною наразі відчуваю себе куди спокійніше та менш напружено, ніж це було при крайній розмові з чоловіком.

- І все ж, Карино, я ж бачу по тобі, що щось не так. Та і Сюзі, як тільки почула про батька, то явно повісила носика. Що у вас трапилося? Ви з Вадимом посварилися чи що?

Я думала стриматися, залишити, так сказати, все в родині, але печіння в грудях, яке до цього ще можна було стерпіти, збільшилося в розмірі й температура горіння стало нестерпним, тож я не витримала й розплакалася. Щоб вивільнити цю образу, щоб дещо зменшити градус цього печіння.

- Поплач, поплач, сонечко, це нормально.

Мати підійшла до мене та пригорнула до себе, міцно обійняла від всього світу, а заодно дала можливість тихесенько виплакатися, щоб не налякати Сюзі своїм зривом. Оце було б день народження у дитини. Батько не привітав, а поїхав собі спокійнесенько працювати, мати ридає. Просто мрія, а не день народження.

- Тримай ось водички, і давай маленькими ковточками пий, - рідна посадила мене на стільчик, коли моя міні істерика дещо вщухла та всунула в руку склянку з рідиною. - Каринко, давай, пий. Стане легше.

Попри не бажання я все ж зробила пару ковтків та підійняла червоні від сліз очі до матері.

- Готова?

Я тільки мовчки кивнула, випила ще трішки води, щоб відновити водний баланс в організмі після своїх ридань та видала рідній все як на духу. Повідала і вчорашню розмову, і сьогоднішню.

- Дивно, Вадиму ніби ніколи не були притаманні байдужість та ігнор в твою сторону чи сторону Сюзі, - ось якою була перша фраза матері після моєї розповіді і я з нею була на сто відсотків згідна. Мене тому й вразила така байдужість чоловіка, адже ніколи такого не було, він завжди намагався порадувати, що мене, що нашу доньку. У нас в сім'ї царювала гармонія та позитив. Все було гаразд. До вчорашнього вечора.

- Не знаю, що з ним трапилося, - я хоч і добре знала чоловіка, все ж таки практично вісім років разом, але не можу ж я залізти в його голову та прочитати все те, що там крутиться та вертиться. Можливо, дещо охолов. Можливо, щось критичне на роботі, про що не хоче зі мною ділитися. Та чимало причин може бути, але все одно ж якось потрібно триматися купи й разом долати ці життєві перешкоди. Не можна розклеюватися та пускати все на самоплив.

- Каринко, скажу так, поки він твій офіційний чоловік, то я буду його підтримувати. Хоч ти й моя донька, але ви одна родина й маєте разом розв'язати свої проблеми. І ніхто крім вас, навіть найближчі люди, навіть ваші матері не мають ні морального, ні іншого права влізати у вашу родину. Це особисто ваше сімейне життя.

- Так, я розумію, але..., - як розібратися в цьому всьому, якщо цього хоче тільки один з родини, а інший не збирається йти на контакт? Як діяти тому іншому, хто хоче розв'язати проблему, а другий цю проблему ігнорує?

- Ти ж не збираєшся подавати на розлучення?

Цим питанням мама добряче вдарила мене по голові. Таке враження, що залишки сліз моментально висохли на щоках, а істерики ніби й не було. Наразі було явно не до цього.

- Та... ні, - чесно кажучи, мені навіть в голову таке не приходило ні вчора, ні сьогодні. Так, таку поведінку Вадима важко було переживати, було гірко від неї на душі, надзвичайно неприємно. Але щоб розлучатися... - Ні. - Більше впевнено додала, ніби-то матері та скоріше сама собі дала відповідь на питання, чи я готова до такого кроку.

- От і добре, а з іншим ви впораєтеся. Я в цьому впевнена. Ви зможете! А тепер гайда до Сюзі, не будемо псувати дитині її день народження.

- Так, авжеж, пішли. Дякую, мамо! - Я була щиро вдячна рідній за те, що вона мене вислухала й мені справді стало дещо краще на душі. Ніби трішки відпустила ситуацію й змогла зарядитися позитивом. Та все ж слово "розлучення" ще довго дзвеніло в моїх вухах протягом дня. Це вперше за вісім років відносин з Вадимом воно замаячило на горизонті...