Розділ 2

- Доброго ранку.

Лунає позаду мене такий в'ялий голос, що в'ялі томати порівняно з ним ніщо, просто маленькі пікулі у своїй мініатюрній баночці.

- Доброго ранку, коханий, - хоч це у мене має бути поганий настрій, хоч це я повинна злитися на Вадима за те, що він вчора не купив ні улюбленого тортика доньки, ні того набору художника. Та все ж вирішую розпочати цей день з позитиву. Вчора ми з чоловіком більше не розмовляли, він втупився в телефон й щось там розглядав, а я відразу ж заснула, варто було голові торкнутися подушки. Все ж таки вчорашній день виявився виснажливим, чимало роботи я взяла на себе, що навіть певна кріпатура сьогодні відчувається у всьому тілі. Та все ж це нічого, якщо врахувати, що у мене є коханий чоловік, неймовірна донька та у нас є родина. А сьогодні ж тим паче у нашої маленької день народження, то чому його сумувати? Чому кататися на негативній хвилі?

В дитинстві, так років десь у дванадцять-тринадцять ми з подругами навчалися цілуватися на помідорах. Думаю, таким займалися не тільки ми, а практично всі мали такий досвід з томатами. До чого це я? Та до того, що сьогодні зранку губи Вадима нагадують вже згнилий помідор, тому що я не відчуваю в цьому поцілунку ні емоцій, ні якоїсь експресії, нічого. Взагалі нічого.

- А де Сюзі? - Чоловік відповів на цей поцілунок, але відповів чисто заради годиться, а всього через секунду відсторонився та поплентався за стіл. Куди по щучому велінню, по його бажанню я маю скоро поставити їжу.

- Спить, - я дала собі слово триматися оптимістичної нотки, провести цей день в гарному настрої, в першу чергу для іменинниці та і для себе також було б непогано. Та у Вадима схоже інші плани, він не надто сильно збирається дотримуватися такої ж тактики.

- Хіба їй не потрібно також снідати та збиратися в садочок?

- Потрібно, але я вирішила залишити її сьогодні вдома. Я маю певний план, - в грубку погані емоції! Сьогодні для них немає місця в нашій родині.

- Який ще план?

- Геніальний, - в даній ситуації він справді був геніальним. Варто було якось виправляти забудькуватість Вадима й не зіпсувати настрій Сюзі. - Ти зможеш трішки затриматися вдома та побути з малою?

- Коли?

- Сьогодні, зараз.

- Та ні, мені ж потрібно їхати на роботу.

- Ти можеш поїхати трішки пізніше на роботу? На пів годинки пізніше, добре? - В ідеалі було б на годину, щоб я точно впоралася зі своїм завданням, але не хочеться вилазити чоловіку на голову. Тридцяти хвилин має вистачити.

- Навіщо? Ти можеш пояснити?

- Оскільки ти вчора забув зайти за подарунком, - нехай вибачає Вадим, якщо це звучить як звинувачення, але я говорю мовою фактів, - то я вирішила виправити ситуацію й не засмучувати Сюзі.

- І як ти це збираєшся зробити? - Видно було по чоловіку, що йому неприємно повертатися до вчорашньої теми, але наразі головне було порадувати доньку. День народження раз в рік і не хочеться, щоб дитина сумувала в цей свій особливий день.

- Я подзвонила до Насті, - це моя дуже хороша знайома, часто ми одна одній приходимо на поміч, - вона спілкується з власницею того магазину, де продається той набір художника. - В цьому плані наше невеличке місто було в плюс, тому що ледве не кожен знав кожного. - І власниця згодилася нас виручити. Вона буде очікувати мене о пів на восьму біля свого магазину.

Звичайно, ця послуга обійшлася не задарма. Оскільки магазин відкривається о дев'ятій, а я попросила ту жіночку якомога скоріше передати мені той набір, то доведеться зверху закинути коштів за "незручності". Але заради Сюзі я готова була на все, тож витрати додаткові кошти заради того, щоб отримати бажане, це нічого в порівнянні з тим, які емоції я отримаю, коли мрія малечі втілиться в реальність.

- І що?

- Тобто і що? - Він прикидається, що нічого не тямить, чи ще не відійшов від сну? - Мені потрібно, щоб ти посидів з малою, поки я з'їжджу до того магазину та куплю набір для Сюзі. Або сам можеш з'їздити, якщо є таке бажання.

- Ні.

- Ну, якщо не має такого бажання, то побудеш з донькою, а я мигцем туди й назад, - хоча, чесно кажучи, прикро. Допустив помилки він, а виправляти її маю я.

- Карино, ні, я не зможу посидіти з малою. Мені потрібно на роботу. Мені потрібно працювати, щоб заробляти кошти для нашої родини. Ти ж це розумієш?

Чому це звучить ніби звинувачення? Начебто я вилізла на його шию й тільки очікую, коли він дасть мені пару купюр на розваги?

- А ти розумієш, що твоя донька прокинеться й замість подарунка отримає фігу з маслом? - Вадим як отой персонаж з усім відомого фільму за пару хвилин нашої розмови висмоктав з мене практично весь оптимізм. Тому й не дивно, що наразі він натикається на песимізм.

- Чому це фігу з маслом? Печиво з медом, ти ж сама говорила, що вчора напекла цієї смакоти.

Ловлю дзен. Хочу втямити, чи чоловік реально говорить такі речі, чи хоче таким чином пожартувати й підняти нам обом настрій. Раніше він часто згладжував гострі кути, котрі виникали між нами. А без гострих кутів нікуди, все ж не існує ідеальних родин.

- Ти зараз реально? - Вирішую, що варто все ж запитати напряму, бо по серйозному обличчю Вадима нічого не зрозумієш.

- Так, а чому ні? Я один раз на день народження отримав замість велосипеда пару шкарпеток. Як думаєш, я був дуже щасливий такому грандіозному подарунку? Та нічого, якось пережив цю трагедію й виріс адекватною людиною.

- Йди, - стараюся промовити якомога спокійніше, хоча в цей самий момент всередині мене все бурлить та кипить.

- Куди? - Вадим явно ввійшов у смак, навіть дещо оживився, тому певно хотів надалі продовжувати наш діалог. Саме тому здивувався цьому моєму єдиному слову.

- На роботу, - хоча хочеться відправити його наразі якомога далі. І по не дуже гарному адресу.

- А як же той набір для Сюзі?

- Подарую печиво, а вже потім якось купимо той набір. Нічого страшного.

- Ну, гаразд.

Гаразд? Реально? Чоловік спокійно собі згодився на мою чортівню, яку я кинула тільки заради того, щоб закрити тему та не продовжувати суперечку, запхав за дві щоки їжу та й поїхав собі працювати. Як ні в чому не бувало. Ніби це звичайнісінький день, котрий нічим не відрізняється від іншого.

Звичайно, я не збиралася так цього залишати. Зараз подзвоню до мами, попрошу її приїхати до нас та побути з Сюзі, поки я з'їжджу в магазин. Я не залишу ідею порадувати малу. Ось тільки... Коли відбувся той переломний момент в нашій сім'ї, після якого мені й надалі було важливо радувати нашу дитину, а Вадим все пустив на самоплив? Коли й де ми звернули не туди? Звідки з'явилася ця байдужість у чоловіка по відношенню до інших членів родини?