Розділ 1

- Татоооооо!!!

Чую задоволений крик моєї донечки, моєї Сюзі, а після тупотіння ніжок, що означає, що коханий повернувся з роботи й тепер ми будемо мати час одне для одного. Для нашої родини.

Попри те, що на кухні твориться безлад, я практично весь день копошилася, щоб наготувати різних страв на завтрашню урочистість, та кидаю це все, ставлю на плиту підігріти їжу, щоб погодувати мого улюбленого й мчу йому назустріч у вітальню.

- Привіт, любий, - тут же помічаю, що чоловік засмучений, на ньому обличчя немає. Останнім часом це доволі таки часто трапляється, Вадим говорить, що є певні проблеми на роботі то з постачанням товару, то з продажем того самого товару. Він, до речі, займається продажем автозапчастин до автомобілів. Ніби то непогана справа, має бути попит, але останнім часом, щось справи йдуть не дуже, тож і коханий дуже часто знаходиться в депресивному стані. Як і сьогодні. Тому намагаюся дещо емоційно розвантажити його від прикрощів, підходжу, цілую та кидаюся в обійми. В такі бажані обійми, такі рідні.

- Привіт, - точно щось не так, адже в цьому холодному "привіт", в цих обіймах для "галочки" відчувається розпач, пониклість, сум.

- Я там твої улюблені відбивні зробила, пішли поїси, - можливо, хоч їжа дещо покращить його настрій?

Вадим нічого не відповідає, лиш покірно плететься на кухню, начебто привид.

- Якісь проблеми на роботі? - Насипаю їжу та водночас хочу вивідати, що на цей раз трапилося. Ми одна родина, тож маємо разом переживати й щастя, і радість, і невдачі.

- Ага, - нуль зацікавленості в голосі чоловіка, він явно не бажає ділитися зі мною новинами, а після так само байдуже починає колупати виделкою відбивну.

- А ти купив тортика? - Добре, якщо не хоче, то гаразд, не буду напружувати його своїм допитом. Захоче - розповість. Якщо ні, то ні. Переводжу тему в інше річище, розвертаю розмову на сто вісімдесят градусів.

- Тортика? - Вадим відстає від бідної, понівеченої відбивної та підіймає на мене нетямущий погляд, начебто вперше в житті побачив свою дружину.

- Так, тортика. Я просила тебе зайти в магазин та придбати улюблений тортик Сюзі, - мала обожнює практично всі медові смаколики, тож медовий тортик це її улюблені ласощі. А оскільки завтра у неї іменини, то хочеться порадувати малечу.

- Чорт, забув, - розчаровано зітхає Вадим, а після повертається до своєї миски, перериваючи наш зоровий контакт.

- Нічого страшного, я приготувала її улюблене печиво, - прикро, звичайно, що донька залишиться без головного десерту, але й справді я сьогодні постаралася та напекла печива. З медом у вигляді наповнювача. Куди ж без нього? Мені взагалі здається, що наша Сюзі така добра по собі дівчинка через те, що вживає цей смаколик, котрий робить її такою милою та гарною малою. - А той набір ти певно десь заховав, щоб вона завчасно не знайшла?

- Який ще набір? - Цього разу Вадим вже куди голосніше промовив свою фразу, куди впевненіше, начебто я набридла йому з цими питаннями й не даю спокійно поїсти.

- Набір юного художника, подарунок для Сюзі.

Донька обожнює малювати. Спочатку це були потішні дитячі картинки у вигляді деревцят розмірами в гори й сонечка діаметром в цілу планету Земля, після куди доросліші малюнки по номерах, а останнім часом вона сама творить свої картини, так, не ідеальні, так, не за всі гроші світу, але донька має талант. Тож попросила на день народження набір юного художника, куди входить мольберт, спеціальний папір для творчості та різного кольору та виду фарби. Коли Сюзі побачила такий набір вперше, то її очі сяяли так, ніби вона вже уявляє, як вона творить та витворяє на полотні. Тому неймовірно сильно хотілося втілити мрію малої в реальність. Порадувати її таким бажаним презентом.

- Забув, - та ж сама відповідь, той самий тон, і так само після цього чоловік втуплюється у свою тарілку.

- Тобто забув? - Окей, з тортом ще гаразд, це ще можна пережити, не велика втрата. Але от цей набір... - Як забув? Вадим? Ну, як? А що ж ми подаруємо Сюзі зранку?

Завтра у нас плануються гості, спочатку прийдуть друзі доньки з дитячого садка, а після, ввечері, мають завітати дорослі. Трішки посидимо, відсвяткуємо день народження малої. Тож сьогодні я трудилася на кухні, щоб задовольнити гастрономічні потреби й дитячої й дорослої аудиторії. Ще мала прибратися в будинку, чим успішно й зайнялася. На Вадимові було два завдання, об'єднане загалом в одне - придбати тортик та той набір художника. При тому, що магазин, де продається той набір, знаходився буквально за п'ять хвилин ходьби від роботи чоловіка. То що йому завадило впоратися з цим завданням? Що стало на перешкоді? Забудькуватість? Реально? Забути про свою єдину доньку в її день народження?

- Даси їй своє печиво, - нічим іншим, ніж шпилькою в мою адресу, це і назвати не можна. Вколов і відвернувся. Зачепив за живе і покинув цю розмову напризволяще.

- Ти жартуєш? - Вихоплюю у нього з-під носа ту тарілку та змушую зосередити свій погляд на мені. Так справи не підуть. Я теж не бездушна, теж маю емоцій й навіть якщо у нього на роботі щось трапилося, то це не означає, що він має право зіпсувати дитині свято. Попри все ми маємо зробити все від себе залежне, щоб дитинство доньки було щасливим та радісним. Це ж головне завдання батьків. - Малеча стільки очікувала на цей набір, стільки про нього мріяла, вже години рахує до того, скільки залишилося до її дня народження, щоб отримати такий заповітний подарунок, а ти кажеш просто подарувати їй моє печиво? Ти реально?

- Ввечері подаруємо, або днями, нічого страшного.

- Як це нічого страшного? - Байдужість - ось що я наразі бачу в очах Вадима. Там немає ні прикрощів через те, що він забув про цей подарунок. Ні якогось бажання виправити ситуацію. Йому плювати. Якщо мене підриває від того, що ми залишилися без жодного подарунка перед іменинами дитини, то чоловік абсолютно інертний, ніби його життя рухається на якомусь автоматі. - Вадим, ти що не любиш свою доньку?

- Дурні не говори! Звичайно, люблю, - ну, хоч щось, хоч якісь емоції загорілися в ньому в цей момент, а то до цього таке враження, що я спілкувалася з роботом, в якому не передбачувані емоційні складові.

- А мене? - Я так давно цього не чула, дуже давно, а так цього хочеться...

- Що тебе? - Як загорівся, так він і швидко погас, знову втративши зацікавленість в нашому діалозі.

- Мене ти любиш? - Це якось не правильно про таке питати, це має йти від душі, від серця, людина сама повинна бажати висловлювати свої почуття. Своїми вчинками має показувати свої почуття, якщо не говорить про це в слух. Але от ні того, ні іншого немає. Давно вже немає.

Проходить секунда, друга, третя... У звичайній обстановці ці секунди ніщо, всього лише крапля в морі, лише мала піщинка в пустелі, але наразі ці секунди тривають, як години, тягнуться як гума, а саме жахливе те, що нічого не лунає у відповідь. Ні через секунду, ні через дві, ні навіть через хвилину. Вадим просто підіймається та покидає кухню, а я вперше задумуюся про те, що одного разу ця людина так само покине моє життя. І схоже на те, що це може трапитися найближчим часом, в лічені тижні, а можливо й дні...