100. Крик дитини (Давид)

До заходу сонця гості розбилися на дрібні групи. Хтось тримався купи суто за знайомством. Хтось — навпаки, знайшов собі нових друзів. Власне, все заради цього й затівалося.

На таких заходах вирішувалися справи. Це були справжнісінькі залаштунки. Де бізнесмени домовлялися, обговорювали умови майбутніх угод, набивали собі ціну. Або ж навпаки — намагалися її знизити.

Окремих слів заслуговував метод спокушання. Даліла володіла цим мистецтвом досконало. Саме тому Жданов виявив далекоглядність щодо неї.

Власне, він мав рацію. Минуле минулим, а дивитися треба в майбутнє.

У підсумку він зважив усі плюси співпраці з колишньою дружиною. Гідно оцінив її досвід зі мною — як вона спритно звабила директора підприємства. Сама того не знаючи, Ліла виконала тестове завдання для Роми. І тепер він підвищив ставки. Нацькував продажну сучку на крупнішого менеджера.

Поки люди веселилися, танцювали, куштували всілякі закуски — Даліла десь усамітнилася з Джамалом. Президентом конкуруючого холдингу. Було ясно, що вони в змові зі Ждановим. На них обох чекав стратегічний виграш.

Гроші. Можливості.

Дивіденди на роки вперед. 

Але мої бажання були куди приземленішими. Достатньо спілкування з дітьми. Взяти на руки підростаючу Аву. Підняти її на плече, щоб вона як слід роздивилася вогні круїзного лайнера.

Назар цього року помітно підріс. І міг уже сам за себе постояти. Мій хлопець без проблем знайшов місцинку біля самих поручнів. Виліз ногами на перемичку і бачив усе краще за інших.

Було реально красиво.

Насувався Новий рік.

У нас на батьківщині його вже на всю відзначали. Тут же, через різницю в часових поясах, куранти ще не пробили.

Але люди вже запускали салюти. Небо осявалося то червоними, то синіми, то зеленими розсипами вогнів.

На якийсь час я зарікся думати, що завтра казка скінчиться. Моя поїздка добіжить кінця. Я зберу свою невелику валізу і вирушу назад. Знову проявлю слабкість. Проковтну все те, що зробив із нами Жданов.

За принципом: «Краще добре знайоме зло, ніж невідомість».

І вона б сказала зараз, що я молодець. Я маю рацію. Я зважую ризики. Підходжу до проблеми тверезо.

Так і треба думати. Діяти тільки розумно. Радіти тому, що залишилося. Більше ні на що не претендувати.

— Гарний салют, — вимовила Яна.

І, користуючись метушнею на палубі, обійняла мене. Нібито просто тому, що притримувала доньку в мене на плечі. Але за фактом я відчував, як долоня ковзає по спині. Як вона промацує виступи м'язів, збирає тепло шкіри через тонку сорочку.

Я глибоко вдихнув.

І посміхнувся їй у відповідь.

У тому моменті ми були щасливі.

Нехай ця мить була спалахом у порожнечі — ніби салют вибухає в небі. Нічого не віщувало. Очі впиралися в чорну ніч. І раптом — наче диво.

Вона поруч. З нами діти.

Яна гладить мене по лопатках.

Долоня спускається нижче.

Я заплющую очі.

Слухаю серце.

Воно стукає прискорено.

Моя дружина мені шепоче на вухо...

— З Новим роком, Даво. З новим щастям. Нехай цей рік для нас складеться вдаліше за попередній.

Її губи торкнулися щоки.

Я розплющив очі.

І насолодився хвилиною радості.

То була рідкісна мить, коли дорослі вірять у диво. Справжнє диво. Вони сподіваються на те, що станеться щось дивовижне. Щось неймовірне. Раптове і дивне.

Щось таке, що змінить хід долі. Перетасує карти. Змусить чорне стати білим. А все погане — піти, як хмара диму в ясному небі.

От тільки люди завжди чекають на хороше. Що диво принесе тільки посмішки, розслаблення, щасливий збіг обставин. І ніколи навпаки.

Ми ніколи не чекаємо, що платою будуть сльози. А за зміни в житті нам доведеться чимось пожертвувати.

Адже що вища ставка — то більша жертва. Тим складніше буде пройти випробування. Довести, що ти гідний кращого. Ви всі — гідні кращого.

Гідні щастя.

— Ого! — вирвалося в Яни.

І за нею подібна реакція поширилася яхтою. До нас дійшла хвиля від лайнера. Величезне судно пройшло на відстані кілометра. Здавалося, це далеко.

Але коли вал води вдарив у борт — яхту сильно труснуло. Деякі гості ледве втрималися за поруччя.

У мене всередині щось сіпнулося.

Було погане передчуття.

Причудився крик.

— Назаре! — гукнув я сина. — Із тобою все гаразд?!

Він піднявся вище, помахав нам рукою.

— Усе нормально, тату! Я тут! І в разі чого — вмію плавати!

Слава богу, ніхто не зірвався. Гості відбулися переляком. Багато хто вирішив відійти від краю палуби, щоб ситуація не повторилася.

Я опустив Аврору. Просочився до борту. Схилився над водою, щоб придивитися до бризок.

— Щось не так? — запитала Яна.

Вона взяла мене за руку.

Бачила, що я напружений.

— Та якось дивно, — відповів я. І пройшовся вздовж поручнів. — Я ніби чув щось.

— Що саме?

— Не знаю, — сказав я автоматом. Хоча чудово розумів, чого боявся. — Мені здалося, що... — Я запевняв себе, що все нормально. Це не могло бути воно. Мені просто почулося. Усюди галас. Що я міг розрізнити в натовпі? — Здалося, ніби... Немов закричала дитина.

Яна на секунду уявила, що з нашими дітьми щось сталося. Думка, що Назар або Аврора могли випасти за борт уночі, сильно налякала. Вона покликала їх обох і притисла до себе.

У мене затремтіли руки.

Щось сталося.

— Діти, — зрозуміла Яна все без слів, — ви не бачили Авдія?

— Нє-а, — мотала головою Аврора.

А Назар лише підтвердив.

— З нами його не було. Особисто я не бачив.

Тремтіння в руках посилилося.

Я знову нахилився над бортом.

— Може, він із Далілою? — припустила Яна.

І я рвонув її шукати.

Це була єдина надія — що пацан зі своєю мамою. Тоді все нормально. Тільки де вони? Куди вона поділася?

— Ви не бачили Далілу? — запитував я в гостей.

Але не всі розуміли, про кого йдеться.

— А хто це?

— Далілу Франко не бачили? Вона співачка.