79. Червоне чорнило (Яна)

Коли я це побачила.

Моє серце зупинилося.

Мене охопив цілковитий шок.

Бо хвилину тому я його ненавиділа. Хотіла врізати Давиду за його слабкість, м'якотілість щодо Даліли. За боягузтво перед обов'язком бути батьком для Назара й Аврори.

За його схильність давати обіцянки, проте не виконувати їх. У той час як я чекаю і сподіваюся. Що це все востаннє. Більше такого не станеться.

Часом ця злість була настільки сильною, що я бажала йому смерті. Не вголос, не у вигляді виразного голосу всередині. Однак між думками так і прослизало.

Краще б зник. Просто пішов із мого життя. І мені б було легше пояснити собі, що сталося. Знайти вагому причину, чому все так безславно розсипалося. Попри довгий шлюб і спроби склеїти стосунки.

Краще б я стала вдовою.

І точно знала — він ніколи не повернеться.

Я не понадіюся знову.

Не дам йому шансу.

Більше жодних сумнівів.

Тільки рівна лінія життя — суворо вперед.

Де все вирішую я сама.

Тільки я.

А Давида більше немає.

Та коли я побачила кров.

Коли усвідомила, що саме сталося.

Коли незнайомець зник під вереск шин.

Туман розсіявся.

І він дивився на мене.

Нічого не казав.

Лише цей погляд.

Тієї секунди я раптом зрозуміла, що все вигадане мною і сказане вголос.

Усього лише думки. Просто слова.

Бо мені стало страшно. До біса страшно від ризику, що він може померти.

Достатньо миті, спалаху, швидкоплинної події. Щоб твоя душа вивернулася навиворіт. Руки затряслися. Губи пересохли від жаху побаченого.

Ноги підкосилися від думки, що його вдарили ножем. Просто щойно. Ось переді мною. Бо він намагався захистити мене. А я йому не вірила. Відкидала кожне сказане слово.

Бо так було зручно.

Мені було простіше взяти й перегорнути сторінку. Забувши про все, що було написано на попередній.

Тепер я відчувала, як чорнило проступає через білий папір. Точно як кривава пляма на його сорочці. Червоне чорнило.

Як же хотілося все повернути назад. Подумати ще раз. Однак було вже пізно. Занадто пізно.

Сторінку перегорнуто.

Він стікає кров'ю.

А я не розумію, що тепер робити.

— Давид! О господи! Даво!

Я кинулася до нього, та не встигла підхопити.

Він упав на асфальт, знерухомлений болем.

Підбігла до нього, спробувала перевернути на спину. Усе було в крові.

— Що сталося? — запитували люди, оточуючи нас щільним колом. — Аварія?

Я дивилася на нього і не могла нічого сказати. Губи тремтіли, горло скувало спазмом. Я звинувачувала себе в тому, що сталося.

І безмовно повторювала:

«Живи. Тільки живи»

Благаю, Давид. Живи! Залишайся тут, не вмирай! Будь ласка!

Я переконувала себе, що він живий.

Що він ще зі мною.

Тримала на колінах його голову.

Промовляла подумки:

«Він просто непритомний. Просто не чує. Це звичайна непритомність. Він прийде до тями. Обов'язково прийде. Він опритомніє»

Але тут за спиною хтось голосно закричав:

— Чоловіка вбили! Зарізали просто на вулиці!

Мене опанував тваринний страх.

Невже це кінець?

Ні. Господи. Ні. Будь ласка.

Я не хочу. Я не можу допустити, щоб це сталося.

— Давид, Давид! — нависла я над чоловіком і гладила його по голові.

Усе сподівалася, що він розплющить очі й подивиться. Але нічого не відбувалося. А в самої картинка попливла від сліз. Краплі крапали, змішуючись із червоним. Я витирала патьоки, але ставало тільки гірше.

Зрозуміла, що все залежить від мене.

І набрала номер швидкої.

Цієї миті з'явилася дитина.

Чотирирічний хлопчина.

Син його коханки.

Я так не хотіла, щоб він його знайомив із нашими дітьми. Так не любила, коли Дава з'являвся з ним. Я щиро не розуміла, навіщо той йому здався. Чому він тягається з малим, якщо це взагалі не його син. Звичайна нагуляна дитина шльондри.

Але він упав на коліна.

І схопив Давида за руку.

— Дядя Давид! — злякано повторював Авдій і тряс його за великий палець. — Дядя Давид! Прокидайся! Дядя Давид!

Його руки, як і мої, забруднилися кров'ю.

Хлопчик подивився на долоні.

Скрикнув. Схопився на ноги і позадкував до узбіччя. Очима почав нишпорити по чужому натовпу. Крім Давида він нікого не знав. Виглядав крихітною піщинкою під час прибою. Його от-от могли заштовхати, затоптати. Змити хвилею жорстоких обставин.

Малюка охопила паніка.

Він уперся спиною в машину, почав плакати.

Дивитися на Давида і надривно ридати.

Хтось викликав швидку раніше за мене, і поруч уже вили сирени. Давид же лежав нерухомо. Не подавав ознак життя.

Мені стало так само страшно, як і йому. Як цьому наляканому хлопчику. Якому більше нема до кого прибитися, крім чоловіка на землі.

І я схопила Авдія, притиснула до себе.

Хоч він і відбивався.

— Тихо, заспокойся. Чш...

Рявкав, наче тигреня.

— Ні, відпусти! Відпусти! Дядя Давид...

Я обхопила його обома руками, притиснула дитячу голівку до живота. Затиснула вушка. Зігрівала його своїм теплом. І не дозволяла бачити, як Даву вантажать на ноші. Поспіхом зачиняють у кареті швидкої. Щоб під виття сирени відвезти в лікарню.

— Свідки, родичі є?! — оголосив запитання поліцейський. — Є хтось із рідні, знайомих потерпілого?!

Моя рука боязко піднялася.

— Я.

— Ким доводитеся?

— Дружина.