75. Вирвати з коренем (Яна)

Часом трапляється так, що небезпека минула. Та ми ще довго не можемо прийти до тями. Не здатні усвідомити, що саме сталося. Хоча й розуміємо — життя тепер не буде колишнім.

Бо мозком ти відмовляєшся приймати, що тебе ледь не прирізав у твоєму власному будинку якийсь хворий відморозок.

Якби причиною було пограбування.

Випадкова зустріч грабіжника з жертвою.

Але ж ні. Його навмисно найняли, щоб «передати мені повідомлення».

— Мамо, усе нормально? — запитав мене Назар під час їжі.

Ми сиділи з ним за столом. Я дивилася, як син їсть перед тренуванням. Слухала його розповіді про школу. Кивала, щоб він знав — мені не начхати, як минув його день. Адже він не знав, що сталося буквально півгодини тому.

І я дякувала Богові за те, що вони розминулися. Що автобус Назара приїхав пізніше. І мій син не побачив, як його матір притискають до стіни з однією-єдиною метою. Щоб вона відмовилася від аліментів на своїх дітей.

Інакше їй не жити.

У мене в голові постійно лунали його слова: «Ти ще пошкодуєш про це. Ще пошкодуєш»

Вони звучали в думках знову і знову, не замовкаючи. Саме вони лякали мене найбільше. Я не могла повірити, що це правда. Що він на це пішов, наважився. Це був шок.

«Ти про це ще пошкодуєш...»

Саме так він вимовив.

Перед тим як узяти приготовані мною сумки, сісти в машину і поїхати з дому.

Це був мій чоловік.

Не пропахлий цигарками покидьок, який виконував прохання «клієнта». Не хтось сторонній. Якась чужа бездушна тварюка.

Це був він. Той самий Давид.

Який клявся, що більше ніколи нас не образить. Не зрадить. Що я більше ніколи не плакатиму через його вчинки.

І що тепер? До чого все це призвело?

Він був правий. Я пошкодувала.

Я дуже сильно пошкодувала, що не розлучилася з ним одразу. Що все це затягнулося. Я дала йому шанс. І де я тепер?

— Що? — прокинулася від того, що син узяв мене за руку. — Вибач, Назаре. Я задумалась. Прослухала останнє речення.

— У тебе сльози на щоках. Ти плачеш?

Я перевірила шкіру. І він мав рацію. Щоки були вологими. Хоча в горлі навіть не дерло. Це були легкі, чисті, зовсім безболісні сльози. Вони скотилися непомітно, немов я плакала востаннє. І більше сліз уже не буде. Їх не залишилося. Останні. Через Давида.

— Це просто... — мотала я головою. Чудово розуміючи, що ніколи не зможу розповісти йому причину цих сліз. Назар не дізнається від мене, що сталося сьогодні. Принаймні, поки не виросте. І не стане достатньо дорослим. Щоб прийняти цю жорстоку правду. — Це просто через цибулю.

— Я гадав, у тебе імунітет до такого. Що такого не буває.

Назар їв суп і поглядав на годинник.

А я гладила сина по голові й відповідала:

— Я теж так думала. Мама теж так думала. Що не буває. А воно буває. Та ще й як буває.

— Бувай, мамо! Буду о восьмій!

Він вибіг із дому, сів на маршрутку і поїхав у спортивний комплекс на тренування.

Я провела сина очима.

Оглянула вулицю.

Здавалося, що за кожним рогом ховається «хтось». Кожен автомобіль. Кожне тоноване скло. Мені ввижалося, що він повертається. Усередині наростала паніка. Я не знала, що з цим робити.

Мене лякало моє життя.

Мій будинок. Мій квартал.

Ще вчора я б зателефонувала чоловікові — і він би захистив мене. Усе розрулив. Але мені й на думку не спадало, що ми опинимося по різні боки цих барикад. Що саме від нього надходитиме загроза.

«Ти ще про це пошкодуєш»

— Рома, — набрала я Жданова, щоб скасувати нашу вечерю. — Вибач, але я не зможу приїхати. Вибач. Мені шкода. Правда. Я не зможу з тобою повечеряти.

— Щось сталося?

Я затрясла головою і одразу ж переконала нас обох, що все добре. Все нормально.

— Ні. Нічого такого. Просто...

— Якщо тобі потрібен час, щоб перестати на мене сердитися — просто скажи. Я зрозумію. І не буду на тебе тиснути.

— Ні. Це не воно. Тобто... Ти на мене не тиснув. Якраз ти на мене не тиснув. А от... — У мене в горлі стало різати й колоти, ніби сипалося бите скло. — А от Давид — він...

— Я можу приїхати?

Я сиділа в кріслі посеред порожньої вітальні. І не зводила очей із чорного ходу. Мені постійно здавалося, що там хтось є. Хоча зачинила зсередини на замок. На ключ.

Але ж такий самий ключ міг бути і в нього. У мого чоловіка. А отже, він зможе мене дістати де завгодно. У будь-який момент.

А Рома запропонував приїхати.

Раніше я б відмовила. Вважала, що це занадто. Адже я так гордо заявляла, що ніколи не запрошувала в наш дім мужиків.

А тепер...

Тепер мене просто паралізувало від страху. І від безпорадності. Я була абсолютно беззахисна.

— Мені дуже погано. Я боюся. Мені страшно. Я втомилася. Я більше не можу це терпіти.

Я скинула Ромі свою адресу.

І він приїхав буквально за десять хвилин.

З його появою мені стало спокійніше.

Стало легше дихати. Я відчувала захист.

— Що сталося?

Ми сіли на диван.

— Мій чоловік мені погрожує.

Жданов насупив брови і посунувся ближче.

— Що, вибач?

Говорити було важко.

На горло тиснули спазми.

Бо щойно починаєш говорити — одразу згадується та хватка. На шиї. Його руки. Того виродка. Здавалося, він зверне мені хребці, якщо відповім щось неправильно.

— Він підіслав людину, щоб переконати мене... переконати мене... — намагалася не розревітися. — Щоб я відмовилася від аліментів.

Рома взяв мене за плечі. Розвернув до себе, щоб гарненько роздивитися обличчя.

— Тебе били?

— Ні.

— Душили? Ти поранена? — Я мотала головою. — Забої? Синці?

— Я просто сильно злякалася.

Після цих слів — здалася.

І почала ревіти.

— Ну не треба плакати. Іди сюди. Чш... Не треба плакати. Його тут немає. Я можу тебе захистити від нього.

— Мені було так страшно! — ридала я, зарившись у його плече. — Я так злякалася, що з ними щось трапиться! Що він скривдить дітей!

— З ними все гаразд?