64. Сніданок у ліжко (Яна)

По приїзду в санаторій ми вдало оселили маму й Аврору в гарний номер. Та й загалом блок був сучасний, з кондиціонерами, хорошими санвузлами, стабільним інтернетом.

Я надала медичні довідки місцевому пульмонологу. Але жінка все ж зробила свої власні аналізи, щоб краще бачити картину захворювання.

Аву обстежили. З нею поспілкувався психолог. Нас познайомили з педагогами, які проводитимуть із моєю донькою більшу частину часу. Працюватимуть вербально і вчитимуть на уроках, щоб не відстати від шкільної програми.

Спершу я не хотіла, щоб Аврора перебувала там настільки довго. Але якщо терапія дасть ефект, перебування в санаторії буде більш ніж виправданим. Навіть якщо доведеться провести там не один тиждень.

Словом, мені одразу повідомили, що стандартний курс лікування для діток становить десять днів. Однак це тільки профілактика. Для роботи із серйозними пацієнтами знадобиться більше часу. Скільки саме — ніхто сказати не може. Усе індивідуально.

Але хороша новина полягала в тому, що якщо соляні шахти допомагають бронхам розкритися і позбутися мокротиння, то це помітно майже відразу. Буквально два-три дні — і задуха піде на спад.

Аврора стійко перенесла перший сеанс і вже наступного разу не боялася спускатися в шахти. Спочатку поруч була я. Але на третій день мене замінила мама.

Я дуже переживала, що солі не допоможуть.

Усе чекала поганих новин і думала, куди ще можна відвезти мою крихітку. Переглядала інтернет у пошуках альтернативних варіантів. Консультувалася з іншими лікарями і просиділа не одну годину в кабінеті Олени Степанівни. Пульмонолога установи.

Та в підсумку мої побоювання не виправдалися.

Терапія підійшла і почала приносити плоди вже через кілька сеансів.

— Ваша дівчинка робить успіхи, — порадувала лікарка. І присіла за стіл, щоб показати мені графіки аналізів. — Ось дихання в перший день, коли ви тільки приїхали. До початку нашого курсу. А ось найсвіжіший результат, який я роздрукувала щойно. Погляньте, яка суттєва різниця. Особливо в піковому секторі кривої, — показувала вона пальцем на верхівку. У першому випадку вона була гострою. У другому — як плато. — Спазмів усе менше й менше за тих самих умов. Це свідчить про те, що хвороба відступає навіть за такого короткого терміну терапії... Проте я рекомендую вам погодитися на максимальний курс. А там ми побачимо, що робити далі. Можливо, через два тижні Аврорі стане значно краще. І їй можна буде повернутися додому. Піти в її звичну школу. А сюди вона приїжджатиме раз на квартал. Або хоча б раз на півроку.

Раніше я б напружилася від думки, що доведеться їздити до чорта на болото кожні три місяці. Однак у той момент мені хотілося плакати від радості.

— Дякую, — взяла я за руки Олену Степанівну. — Я вам дуже вдячна. За вашу турботу. За вашу працю. За можливість вилікувати мою доньку, повернути їй щасливе дитинство.

Я відкрила сумку, щоб дістати приготовані гроші. Та пульмонолог відмовилася. Повернула купюри назад.

— Не треба. Це зайве.

— Я просто хочу вам віддячити. Адже ви стільки робите для моєї дитини.

— Я зроблю все, що в моїх силах, Яно. А умова буде лише одна.

— Яка? Кажіть чесно. Просіть чого завгодно.

— Ви запросите мене на її весілля.

Близько секунди ми обидві дивилися одна на одну максимально серйозно.

Але потім Олена розсміялася.

До мене дійшов посил.

— О, так... — кивала я, шморгаючи носом. — Так. Ну звісно. А як же.

— З вашою дівчинкою все буде добре. Не турбуйтеся. І щодо вади не треба переживати. Ви в нас уже не перші з таким діагнозом. І нічого. Усі діти виросли красивими, сильними, здоровими. У деяких я вже встигла відгуляти на весіллі.

Ми знову розсміялися.

— Обіцяю, що, коли цей день настане, ви будете серед перших запрошених.

— Відпочиньте, — сказала вона навздогін.

І я озирнулася.

— Що, вибачте?

— Кажу, вам треба відпочити.

— Та все нормально. Я нормально почуваюся.

— Скільки чашок кави ви сьогодні випили?

Серце в мене калатало не по-дитячому від кофеїну. Може, чашок було три. Може, більше.

— Я спробую виспатися, коли приїду додому. Обов'язково візьму вихідний і посплю.

— Можете побути в нас. Я поговорю з керівництвом, щоб виділили для вас із чоловіком номер. Щоб було двоспальне ліжко.

Для мене це звучало дико.

Я вже відвикла від думки, що в моєму ліжку може спати Давид. Тому зависла на мить.

— Дякую, але ні. Це зайве. Ми з ним...

Навіть не знаю, що збиралася сказати.

Та розмову хотілося закінчити якнайшвидше.

— Я щось не те кажу?

— Ні. Усе добре. Нам просто треба їхати. У чоловіка важливі справи на роботі. Він не може тут довго перебувати. А я прив'язана до нього. З Авророю лишається бабуся, тож усе буде добре.

Залишати дитину було боляче.

Аврора пхикала, не хотіла відпускати.

Але найбільше вона вішалася не на мене, а на тата. Давид на неї діяв воістину магічно. Так сильно любити батька. Попри те, що Ава на нього ні краплі не схожа.

— Часом мені здається, що вона любить тебе більше, ніж мене.

Ми їхали шосе.

І я починала засинати.

Нарешті зникла напруга.

Я повірила в те, що Аврору вилікують.

Багатоденні муки добігли кінця.

І мені залишилося просто повернутися додому.

Дві доби їзди в його машині — і я знову вдома. З Назаром. Уже встигла за ним скучити. Дрімала і бачила крізь сон, як печу для нього пиріг із шоколадною начинкою. Як він полюбляє.

Коли ми жили разом, це було справжнє свято для нього і мого чоловіка. Вони обидва обожнювали мій пиріг. Я різала його на однакові шматки і клала на тарілки порівну. Адже любила їх однаково сильно.

Але тепер усе стало іншим.

Колишні почуття здавалися чимось чужим і нереальним. Ніби пам'ять із минулих життів.

— Так воно і є, — почулося крізь сон.

І я обурилася.

— Що ти таке верзеш, Савицький?

— Це правда. Ава більше любить тата, ніж тебе.