21. Зустріч через роки (Яна)

Давид не хотів, щоб я виходила на роботу.

Він мотивував це власним високим заробітком. А також часом, який я маю приділяти нашим дітям.

Він хотів, щоб я була слухняною домогосподаркою. Нікуди не виходила без нього.

За винятком школи, супермаркету, перукарні та лікарняних коридорів — коли діти хворіли. І треба було оббивати пороги лікарів.

Особливо намучилась я з Авророю. За великим рахунком, через її хворобливість ми й вирішили взяти паузу в моїй бухгалтерській кар'єрі.

Ава часто хворіла.

Це проявилося досить швидко.

Проблема моєї рудої крихітки — бронхіальна астма.

У такому віці все починається з алергії. Педіатри радять давати антигістамінні препарати, щоб у дитини не сльозилися оченята, не шкребло горло, не було алергічного нежитю.

На цьому все. З ким не буває.

Адже кожна третя дитина чутлива до алергенів. Вони скрізь — буквально в повітрі навколо нас.

Цвітуть дерева і трава — пилок. Настало літо і спека — дорожній пил. Діти проводять багато часу в будинку — теж пил, але вже домашній.

Словом, усе це присипляння рецепторів може приховати серйозну проблему.

У мене було точно так само.

Батьки не відразу зрозуміли причину кашлю і нарікали на слабкість мого організму. А через кілька років — коли стан погіршився — мені діагностували астму.

Слава богу, я змогла її побороти.

Час минув — я переросла хворобу. І тепер вона майже не проявляється. За винятком стресових ситуацій. Тому завжди ношу із собою інгалятор.

— Це ви Яна Савицька?

До мене вийшла жінка з відділу кадрів.

Ми стояли в коридорі, тиснули одна одній руки. Та я її не знала. Раніше вона тут не працювала — була інша кадровичка.

— Так. Це я. Ви отримали мій лист?

— Отримала. А як же. Я його переслала Роману Миколайовичу. Він на вас чекає у своєму кабінеті... Дуже шкода, що ви відразу не сказали, що хочете вийти на роботу. Я б владнала це питання, якби була впевненість, що досвідчений бухгалтер вийде з декрету. А так ми вже взяли дівчину на ваше місце.

— Я думала, що виходити не буду. Так уже вийшло. Вибачте, будь ласка.

— У вас дитинча хворіє, чи не так?

— Раніше хворіла. У мене донька, — усміхнулася я. Та одразу ж згадала, як Ава мучилася від задухи. А я сиділа над нею цілодобово. — Почалася астма. Потрібен був догляд. Зараз Аврорі стало краще. Пішла до школи. Спілкується з однолітками. Виконує домашні завдання. Любить малювати. Й загалом росте здоровою, тямущою дівчинкою.

— Яке гарне ім'я — Аврора.

— Дякую.

Мене відвели в кабінет директора фірми.

Хоча шлях я й так чудово знала.

За ці шість років тут мало що змінилося, крім легкого ремонту та нових меблів.

Бос знаходився на колишньому місці.

Тільки ім'я на дверях було іншим.

"Жданов Роман Миколайович"

Я на мить завмерла.

Це поєднання мені здалося до болю знайомим. Так звали мого першого хлопця.

Ще в школі. Хлопчика, з яким я зустрічалася до стосунків із Давидом.

Мого Рому теж так звали.

І він був хорошим. Нам було класно разом.

Я гадала, що вийду за нього заміж, коли закінчимо школу й універ.

Однак його батьки мали інші плани на майбутнє сина.

Їх не влаштовував той факт, що я з бідної сім'ї, зростаю без батька.

Ромі вони бажали блискучої кар'єри та надійного фінансового становища.

Тому буквально перед випускним він сказав, що має їхати до Німеччини. Бо туди перебиралися на постійне проживання його батьки.

І документи сина вже подано до престижного університету Дрездена.

Для мене це стало шоком.

Я багато плакала. Не могла зрозуміти, як він міг так вчинити. Адже мені здавалося, що ми кохаємо одне одного.

Ми могли годинами говорити про те, який вигляд матимуть наші діти. На кого буде схожа донька. І які очі будуть у нашого сина.

Кумедно, що очі в Роми і Давида схожі.

Рома теж був показним карооким брюнетом.

Мама казала, що мені дуже пощастило з Романом. Із заможної сім'ї, відмінник. Серйозний. Націлений на кар'єру.

Але після випуску зі школи Рома поїхав.

Ми розлучилися назавжди.

Він обіцяв, що ми будемо бачитися. Що він буде приїжджати. Будемо листуватися, розмовляти по телефону.

Однак реальність виявилася куди жорсткішою до нас обох.

Батьки не дозволили синові підтримувати зі мною контакт. Я не змогла йому розповісти, як вступила до універу. Які в мене предмети.

Я так і не дізналася, як склалося його життя на німецьких теренах.

Напевно він вдало одружився. У нього велика щаслива сім'я. Якась німкеня народила йому дітей. І в них усе добре — як могло бути в мене з Романом. Та зрештою не було.

Утім, життя не терпить порожнечі.

Якщо зачиняються одні двері — відчиняються інші. 

Зараз я розумію, що не пережила б цієї втрати, якби не пішла на весілля двоюрідної сестри. Чисто щоб відволіктися від свого горя.

Там я зустріла Давида.

І моє життя змінилося.

Воно заграло новими барвами. Я знову закохалася. Тільки цього разу все було серйозно. Було по-справжньому. Це були планомірні й зрілі стосунки. Тому що я цінувала Давида як ще один шанс здобути щастя.

Він був старший на шість років.

Він працював. Уже закінчив універ.

У нього була своя квартира. Нехай і орендована. Проте своя — платив він за неї сам.

Адже батьків не було.

Він сирота. Мати кинула в пологовому будинку.

Батько невідомий.

І все, чого він домігся в цьому житті — він усього домігся самотужки.

Тоді я була рада, що зустріла такого чоловіка. Після Романа.

Але тепер... Тепер я розуміла, що і перший, і другий — усього лише етапи життя.

Вони навчили мене кохати.

Показали, як це — втрачати.

Завдяки Ромі й Давиду я затямила — ніщо не вічне. Минулого не повернути. Не варто за нього триматися.