16. Лікарі не допоможуть (Давид)

Я готувався оформити угоду.

Юрист приніс папери. На столі були печатки.

Представник будівельної компанії уважно читав договір.

Був нормальний, навіть вдалий день.

Якщо не брати до уваги дощу.

І того факту, що я отримав документи від адвоката.

Яна подала на розлучення.

Вона вирішила судитися, вибивати з мене аліменти на дітей. Ділити майно.

Хоча вибивати з мене нічого б не треба було. Це мої рідні діти. Я їх люблю. Завжди любив. І буду любити.

Як би вони до мене не ставилися.

Що б вони не говорили.

Адже це просто слова. Сказані дітьми.

Я їх ніколи не кину.

Захоче відділитися? Нехай буде так.

Хоч я й не хотів такого фіналу.

Ось тільки навіщо ділити майно?

Якщо я ні на що не претендую.

Будинок спільний. Та я готовий переписати свою половину на дітей. Та й другу автівку можна було б на Яну оформити. Все одно на ній вона зазвичай їздить.

Тільки от зовсім забув відремонтувати той бісів замок запалювання. Усе збирався. Записав її на СТО. Але все пішло шкереберть, коли я надумав зізнатися дружині, що добряче загуляв.

Зрозуміло, я мерзотник. Раз через мене руйнується повноцінна сім'я.

Та шкодувати про це було надто пізно.

Усе найгірше вже сталося.

Вона сприйняла все жорстко. З істериками.

Обійняла дітей і наказала вимітатися.

Єдине, що я міг забрати — це мої речі. Однак їх вона спалила.

Саме тому я вже тиждень ходжу в одному комплекті зі штанів і піджака. Прикупив поки що сорочку і краватки.

Поступово звикаю до ролі розведеного козла. Забиваю голову кар'єром. Намагаюся надолужити згаяне.

Тому що не міг нормально працювати, думаючи про свою брехню. Усе здавалося, що скажу їй правду — полегшає.

А ніхріна не полегшало.

Тепер я ще більше думаю про Яну.

І не можу зосередитися на справах.

Як би не змушував себе — не виходить звикнути.

Щоранку здається, що я прокинувся в неправильному місці. Щовечора тягне додому.

Я часто починаю їй дзвонити. Але відключаюся раніше, ніж підуть гудки. Безліч разів створював чернетку повідомлення в соціальних мережах. Писав їй. Просив вибачення.

Хотів їй запропонувати сходити кудись.

Просто так. Заради нашого минулого.

Адже ми не чужі. Хотів поговорити.

Порозумітися. Переконати дружину, що я буду їх підтримувати стільки, скільки потрібно.

Сподівався зберегти з нею хоча б дружні стосунки.

Але тепер — розлучення.

Поки клієнт підписує документи, я відчиняю шухляду столу і дивлюся на стос паперів від адвоката. Згідно з якими, я відповідач. Біологічний батько Назара й Аврори.

Та аж ніяк не чоловік. І не батько двох чудових дітей. Яким віддав частину свого життя.

І віддав би знову. Навіть знаючи, що не пара Яні.

Я б зробив це знову.

Якби в мене була така можливість.

Я не шкодував. Я б усе одно прожив ці п'ятнадцять років у сім'ї. Де пахне її парфумами.

— Давиде Сергійовичу? — торкнувся мене легенько хлопець, з яким я укладав угоду. — Вибачте, але телефон... Ваш телефон.

Він вирвав мене з думок.

І я не відразу зрозумів, що телефонують саме мені.

— Алло?

— Давид Савицький?

— Так. Це я. З ким говорю?

— Це з поліції... Щодо транспортного засобу, зареєстрованого на ваше ім'я.

Я важко зітхнув, поправив піджак і запевнив охоронців закону, що все буде гаразд.

— Так, я пам'ятаю. Страховка. Термін дії закінчився — я просто забув її продовжити. Проте я просто зараз оформлю нову через смартфон. Тут немає жодної пробле...

— Боюся, проблема серйозніша за прострочену страховку.

— Тобто? Моя дружина заробила штраф?

— На жаль, вона потрапила в страшну аварію, — прозвучало в динаміку. І мої пальці дрібно затремтіли від шоку. — Машину переїхав поїзд... Ви б не могли приїхати на місце події для надання свідчень?

Я обірвав дзвінок і відразу ж набрав Яну.

— Усе нормально? — турбувався клієнт. — Щось трапилося?

А в мене завмирало серце від слів: "Абонент поза мережею. Зателефонуйте пізніше"

Я набирав знову і знову. Та викликів не було.

Ні гудків додзвону. Ні сигналу, що лінія зайнята. Раптом вона з кимось розмовляє.

Однаково, з ким. З дітьми, з ненависною мені тещою. З адвокатом. Та хоч і з клятим коханцем. Я просто хотів, щоб із нею все було добре. Щоб я переконав себе — Яна жива. Вона жива. З нею все гаразд.

Однак телефон не відповідав. Абонент поза мережею.

Усі спроби додзвонитися були марними.

І мене охопила паніка.

— Чорт! — гаркнув я і вибіг з офісу.

Клієнт кричав мені щось навздогін, та я не слухав. Стрибнув у машину і дав по газах.

Я їхав туди, де все сталося.

Розбризкуючи воду в калюжах.

Розмінював квартал за кварталом, порушуючи правила дорожнього руху.

Машини сигналили. Я ігнорував світлофори.

Просто хотів переконатися — вона там.

Жива. Стоїть і дихає.

Тільки б це було неправдою. Тільки б вижила. Тільки б я помилився і зрозумів усе неправильно.

Адже не може людина вижити після переїзду машини поїздом. Отже, мент помилився. Це не моя машина. Або ж за кермом була не Яна.

Я не вірю. Просто не вірю.

Боже... Ні. Будь ласка.

Я їхав дуже швидко. До клятої залізниці залишалося менше кілометра. Однак я вже не бачив асфальту. Нічого перед собою.

Сльози накотили завісою.

Застеляли все навколо.

Адже я розумів, що це не випадковість.

Це я її довів. Я її довів.

Довів до цього.

Це я її довів.

— Давид?! — махнув мені поліцейський у формі. — Дякую, що швидко явилися. У таких справах краще не ховатися і піти на добровільну співпрацю.

Я подивився на дорогу — вона була всіяна шматками від машини. Скрізь — уламки, плями моторного мастила, осколки скла.