15. Я не здамся (Яна)

Після візиту Даліли я ще довго сиділа на кухні. Тримала в руках чашку з остиглим чаєм.

Я дивилася в порожнечу і думала про почуте.

Особливо про те, як мені дуже пощастило з Давидом. Навіть за того всього, що він накоїв.

Даліла була впевнена, що мені пощастило.

Вона казала, що мені боляче — так, це нормально. Усі відчувають біль, коли стосунки заходять у глухий кут і відбувається щось дивне.

Та вона сказала, що я собі навіть не уявляю, якими бувають чоловіки. І тому я дурна. Я ідіотка, яка проґавила нормального мужика. І тепер він із нею.

Він уже не повернеться. Вона тепер кістками ляже, тільки б Давид був щасливий не зі мною.

Вона зробить усе, щоб мій чоловік до мене не повернувся. Щоб ми точно розлучилися. А її син називав Давида татом.

Почався дощ. І я вдягнула на себе перше, що потрапило під руку — свою стару кофту на змійці. Я її носила ще в юності. Коли вчилася в універі. Моя щаслива кофта.

Я називала її щасливою, бо вона рятувала на іспитах. Щоразу, коли вдягала її — здавала на п'ятірки.

Утім, я завжди здавала на п'ятірки.

Насправді, цю історію вигадав Давид.

Йому подобалося, коли я одягала цю дурнувату кофту. Він казав, що в ній я маю милий і трохи дитячий вигляд.

Він обіймав мене, притискав до себе. Називав своєю малою. І ми обов'язково цілувалися після цих слів.

Напевно, тому я її досі не викинула. І тримаю як пам'ять про найкращі часи. Коли ми кохали одне одного.

І були впевнені, що проживемо під одним дахом решту життя...

Я сіла за кермо і вирушила до школи по дітей. Поїхала на автопілоті знайомим маршрутом. Навіть не думала про те, куди повернути, де пригальмувати.

Світлофори палали зеленим.

Я проїхала так зо два кілометри.

Але потім побачила червоне.

Це був старий семафор на залізниці.

Переїзд колій без шлагбаума.

Асфальт перетинали рейки. І дуже рідко, майже ніколи, тут проїжджав товарний поїзд.

Я ще жодного разу на нього не потрапляла. Але того дня, під дощем, ми раптово зустрілися.

Вогні мерехтіли червоним. Семафор дзвенів.

Я не глушила двигун і слухняно чекала, поки можна буде їхати. Хоча інші проїжджали.

Поки стояла — рейки проскочили кілька машин. Та я дивилася крізь них.

У голові лунали слова: "Змирися, що чоловіка в тебе більше немає. Тому що до тебе він уже не повернеться. Ніколи"

Я їх прокручувала знову і знову.

Колола душу до крові цією фразою, ніби хотіла сказати собі — ну ось, ти бачиш, що накоїла? Ти не вберегла свою сім'ю і все просрала. Ти недолуга. Ти невдаха. Порожнє місце. Ти не заслужила життя з ним. Тому він кинув.

Давид пішов не від сім'ї. Давид пішов від мене.

Справа була в мені. Це я була причиною зради. А не сім'я. Тільки я...

Дощ моросив. На лобовому склі збиралися краплі. Через переїзд проскочила ще машина. Але більше ззаду нікого. Я залишилася одна.

Тільки я, автомобіль, дощ, увімкнений двигун. І товарний поїзд, що виліз чорним шнурком з-за пагорба.

Він наближався.

І я прибрала ногу з педалі гальм.

Колеса хруснули гравієм. І стали котитися вперед. Поки не перелізли через рейки. І не застигли на місці.

Я повернула ключ і вимкнула двигун.

Він заглух. Стало тихо.

Долинала канонада від дощу по даху.

Він ставав сильнішим, краплі — більшими.

Я чула тільки дощ.

І протяжний гудок товарняка за кілометр від машини.

Поїзд наближався, давав попереджувальний сигнал.

Проте я не діяла. Сиділа за кермом, поклавши долоні на коліна. Заплющила очі й опустила потилицю на м'який підголівник.

Усередині стало спокійно. І легко.

Я так втомилася від болю. Так втомилася терпіти цей страх. У мене закінчилися сили боятися. Я хотіла одного — щоб усе це зникло.

І люди жили щасливо.

Без мене.

(Задзвонив телефон)

Тишу порушив вхідний від Назара.

Я підняла:

— Так, синку?

У мене котилися сльози.

— Мамо, не забудь взяти парасольку, — говорив він серйозним голосом. — Іде дощ, ти можеш змокнути... Візьми парасольку. А для мене й Ави — дощовики. Ми чекаємо на тебе на сходах. На вході до школи. Тільки нас не випускають без батьків. Тож приїжджай швидше. Тільки не поспішай дуже сильно. Дороги слизькі. Не потрап в аварію... Люблю тебе, — додав він наприкінці. І на задньому фоні почувся голос Аврори: — Я теж тебе люблю, мамусю! — Потім знову був Назар: — Ава отримала гарну оцінку... Навіть три, — нахвалював брат свою молодшу сестричку. — Намалювала малюнок... Щоправда, там є тато, — затих він на мить. — Але нічого. Вона з часом зрозуміє, що тата більше немає. Вона звикне. Просто малюнок треба було про сім'ю намалювати. Намалювати свою сім'ю. Ось вона й намалювала. — Він говорив. Усе говорив. А я мовчала. Хоча поїзд наближався — був уже так близько... — Ти скоро будеш? Мам?

— Вибач, синку. Але я не приїду.

Я жахнулася від власних слів.

Серце забилося в страшному ритмі.

— А що сталося? Чому?

— Зателефонуйте бабусі. Нехай вона за вами приїде.

— Ми не хочемо, щоб приїжджала бабуся. Ми хочемо тебе. Хочемо, щоб забрала нас ти... Що відбувається, мамо? Я не розумію.

Товарняк ревів, наче звір. Я вже бачила обличчя машиніста. Він тягнув за клапан гудка і готувався до зіткнення.

Я не могла жити без нього. Я не могла змиритися з цим. Не могла.

Я не могла прийняти це життя без Давида. Точно знаючи, що ми вже ніколи не будемо разом.

Я не можу. Я просто не можу.

— Пробач мене, Назаре, — плакала я від безвиході. — Пробач, якщо зможеш. Я намагалася бути сильною. Та я слабка. Я ніколи не була такою сильною, як тато… Я люблю вас.

— Мамо? Що це за звук? Я тебе погано чую. Приїжджай швидше.

Повітря стало важким і щільним від гулу багатотонного локомотива. Який мчав просто на мене, змушуючи землю тремтіти від величезних залізних коліс.