11. Його коханка (Яна)

Знайти його коханку було нескладно.

Якщо ти шляєшся з публічною людиною, яка понад усе на світі хоче тільки одного — блищати — відшукати таку "зірку" простіше простого.

Досить поставити запитання пошуковику — і Інтернет тобі все знайде.

"Даліла Франко — популярна співачка в жанрах поп, соул, романс, — говорила перша ж видача в пошуку. — Народилася і виросла в Німеччині. Стала відома завдяки таким хітам, як..."

Я гортала записи про її естрадну кар'єру. Дивилася на фотографії, де вона стоїть на сцені, обіймаючи стійку мікрофона.

Читала хроніки нагород, яких був удостоєний "золотий голос країни". І все дивувалася одному простому факту — я про неї не чула.

Як так вийшло, що вона вся із себе така крута. А я вперше чую це ім'я.

Чи то це я зовсім відстала від життя. Чи то наша Лілечка звичайнісінька дрібна сошка. Яка намагається видати себе за велике цабе. І за рахунок одружених мужиків дереться вгору.

Їй просто потрібні спонсори. От і все.

Вона його не кохає. Я не вірю.

Їй потрібні тільки гроші Давида. Наші гроші. Кошти нашої сім'ї. Щоб оплатити послуги продюсерів. Підкупити якогось члена журі на черговому місцевому фестивалі — і посісти там почесне третє місце.

У будь-якому разі. Вона тварюка. Вона просто крутихвостка. Яка спритно зачаровує своїм наштукатуреним личком. Трясе перед очима солідних мужиків силіконовими цицьками. І щось там крякає своїми наколотими ботоксом губами.

Я твердо вирішила побачитися з Далілою.

Наша зустріч навчить її більше так не робити.

Вона сильно пошкодує, що занапастила моє життя своїм романом. Я розуміла, що не будь цієї мерзоти — я б не втратила чоловіка. Мої діти б не ридали від навислого розлучення.

А сама б я не збожеволіла, хапаючи кухонний ніж. Щоб покласти його в сумку. І вирушити так у нічний клуб "Три ікси", де сьогодні виступала ця сволота.

Мене не зупиняв інстинкт самозбереження. Я йшла на автоматі. Як у тумані.

Сіла в таксі. Простягнула водієві клаптик паперу, на якому була написана та сама адреса.

Він запитав:

— В "ікси"?

Я мовчки кивнула. І ми поїхали.

Дорогою до пункту призначення я безперервно думала про те, як зроблю це.

Чорна шкіряна сумка була на плечі. А всередині — моя права рука стискала рукоять ножа.

Я заздалегідь готувалася до миті зустрічі.

Розуміла, що другого шансу може не бути.

Та я була впевнена в одному.

Вона заслужила.

І якщо вона зникне, то мені стане легше.

Мені точно стане легше.

Мені має стати легше.

Інакше... Коли ні. То що тоді взагалі здатне полегшити мені ці пекельні страждання?

Що? Що я ще могла зробити, щоб відплатити Давиду за зраду?

— Приїхали, — буркнув мужик.

І я показала в телефоні куплений квиток.

Мене пропустили, не обшукуючи.

Це було ключовим моментом.

Далі діятиму за ситуацією.

Спершу знайду її. Тоді підійду ближче.

А потім... Потім я згадаю в найдрібніших подробицях, як мені було боляче дізнатися про зраду. Я постараюся вкласти в цей удар весь біль.

Щоб сил точно вистачило на цю наволоч.

А в'язниця? В'язниці я не боюся.

Я читала, що суд у таких справах стає на бік дружини. Бо вона діяла в стані афекту. А отже, реальний термін ніхто не дасть.

У мене двоє дітей. Ніхто не посміє засадити мене за ґрати.

Якщо треба — поплачу на камеру. Скажу, що винен у всьому був чоловік. А я просто не могла стерпіти цей плювок в обличчя. Цей нестерпний ляпас через п'ятнадцять років спільного життя.

А от її вже не буде.

Ніхто не стане плакати за бездітною сучкою.

Усі розумітимуть, що вона була звичайнісінькою юною повією.

Не усвідомлювала цінності сім'ї. Не знала, як це — ростити дітей.

Вона ніхто. І в мене рука не здригнеться, що б Франко не сказала. Я її вб'ю.

Я точно вирішила. Вона відчує, що таке біль приниженої жінки.

— А тепер на сцену вийде наша шикарна, — робив ведучий паузи між компліментами, — чарівна... і просто шалено талановита... наша запрошена гостя Даліла Франко!

Люди в залі зашуміли, почали аплодувати.

Я присіла за столик у кутку. Не хотіла привертати увагу. Вирішила дочекатися кінця виступу, щоб здійснити задумане.

А заодно — подивитися на ту, яка забрала в мене чоловіка.

Кров вирувала від адреналіну.

Я не знала, що на мене чекає.

Але рука не випускала ножа.

Я ховала його в сумочці. І не зводила очей з фігури стрункої дівчини у вечірній сукні.

Вона вийшла на сцену, похитуючи стегнами.

Упевнено взяла мікрофон.

Робила це явно не вперше.

Даліла окинула зал швидким поглядом.

Та мене не помітила.

А може, просто не впізнала.

Звідки вона взагалі може знати мене в обличчя?

Я не думаю, що Давид міг спеціально показувати мої фотографії. З іншого боку — наші сімейні фотки в нього завжди на екрані блокування телефону.

Вона точно могла мене бачити.

Треба бути обережнішою і не видати себе завчасно.

— Добрий вечір, люди! — прокотився залом дзвінкий голос. — Вам весело?!

— Так! — відповідав народ.

А співачка продовжувала грати на публіку:

— Не чую!

— ТАК! — кричали гості.

Та тільки не я.

Я сиділа, вкриваючись липким потом жаху.

Від усвідомлення того, що за три-чотири хвилини все зміниться.

У мене ще була можливість передумати.

Витягнути руку з сумки і забратися з клубу по-доброму. Повернутися додому. Забитися в нірку і жити своє похмуре, дрібне, практично нікчемне життя розлученої жінки. Яка нікому не потрібна, крім власних дітей.

А одного разу...

Я впевнена, що одного разу настане день. Коли діти скажуть мені, що це я була в усьому винна.

Назар подорослішає й згадає про батька.

Він скаже мені, що це я його забрала в нього.