6. Спалюючи мости (Яна)

Як я можу вважати себе жінкою, коли мене вважають за вівцю? 

За паршиву кішку. Вважають бездарністю. 

Нікчемним порожнім місцем. 

Яким покористувалися — і викинули на смітник.

Як і всю цю погань у мене на подвір'ї...

Я пішла в гараж шукати бензин. 

— Мам?! — вбіг Назар і почав трясти мене за лікоть. — Мамо, що ти робиш?!

— Я очищаю наше життя від усього зайвого... Де він тримає бензин? Мені потрібне пальне. Де клятий бензин?! — кричала я на порожній гараж. — Я хочу все спалити до біса!

— Ти мене лякаєш, мамо. 

Я глянула на Назара. 

Він був і справді майже дорослим. 

Не плакав, не ховався. Він бачив, що відбувається недобре. Усе руйнується. Мені нема на кого спертися. 

Він підтримав мене в ту хвилину. 

Але й для нього самого я була єдиною опорою в цьому житті. Раз батько — хтива сволота, як і всі чоловіки. 

— Пообіцяй, Назаре, — взяла я його за плечі та стиснула їх міцно. Ніби від цього залежала його доля. — Пообіцяй мені, що ти ніколи не станеш таким, як він! Ти бачиш, якого болю мені завдає твій батько! Я цього не заслужила! Не заслужила!

Після цих слів я знову розплакалася. 

Стало себе так шкода. Я відчувала дику самотність. 

Я не звикла тягнути все одна. Я не звикла до такого. 

Я не знала, як це — жити без чоловіка. Жити самотужки. Жити самій. І розуміти, що вся сім'я залежить від тебе. І від того, як ти вчиниш просто зараз. 

Я не могла все втратити. Не могла скотитися на дно. 

Я буду сильною. Обіцяю собі бути сильною, хоч би як важко не було найближчими роками. 

Я присягаюся. 

Але спершу... 

Спершу я повинна очистити наше життя від мотлоху. 

— Добре, мамо, — відповів Назар. І обійняв мене. — Усе буде добре. Я обіцяю тебе захищати. І допомагати. Я вже дорослий. І буду наглядати за Авою. Вона моя сестра. Ти моя мама. А тато... — сказав він і ковтнув від грудки в горлі, — він ще пошкодує про це. Він ще зрозуміє, як сильно був неправий. 

— Ти моя опора, Назаре. — Ми стояли в гаражі й обіймалися. Поки Ава спостерігала за нами з дверей. — Іди до нас, дитино. — Вона підійшла. І ми обійняли її. — Тепер чоловік у нашій родині — це Назар. Тепер він тут головний. Він наш захисник, Аво. 

— А тато? — запитала донька. — Тато скоро повернеться?

Я дивилася на неї і не знала, що відповісти. 

Адже я знала, що він повернеться. Він приїде. 

Він зробить це. Я знала. 

Та я не могла озвучити шестирічній дівчинці, що я думаю про це.

— Замість бензину можна взяти спирт, — сказав Назар. 

Я підвела на нього очі. І подивилася інакше. 

Не так, як на дитину. Не так, як було раніше. 

— Що це за спирт? Звідки ти про нього знаєш?

— Тато використовує його для розпалювання мангала... Там пляшка. Написано — технічний спирт для розпалювання камінів і вогнищ. 

— Неси його сюди. Ми розпалимо вогнище. 

— Ура! — зраділа Ава. — Вогнище! Вогнище!

Облита спиртом гора загорілася від першого ж сірника. 

Усе спалахнуло різко і сильно. 

Я ледве встигла відійти, щоб не обпектися. 

І вогонь піднявся на кілька метрів над землею. 

Усе запалало. 

Кульки лускали з характерними звуками. 

Пластик скручувало, плавило. Паперові прикраси вмить прогорали наскрізь, перетворюючись на тонкий попіл. 

Цей попіл розлітався пластівцями по небу. 

І ми втрьох дивилися на це, як на казку. 

Немов ця вистава спеціально для нас. І так було задумано. 

Мені начхати, як Давид це пояснюватиме компанії з прокату декору. Нехай тепер ганьбиться. Може прямо сказати, що дружина збожеволіла після того, як дізналася про зраду чоловіка. Нехай усім тепер розповість, який він покидьок. 

А це — це просто дитячі пустощі порівняно з тим, що доведеться тепер пережити нам трьом. 

— Догорає, — зауважив Назар і взявся згрібати не догорілі фрагменти граблями для трави. — Я зберу потім у сміттєві пакети. І запхаю в контейнер. Не хвилюйся, мамо. Я наведу порядок. А ти відпочинь. Подивися кіно. Випий чаю. 

— Я хочу ще вогнище! — обурилася Аврора. — Ну будь ласка! Сьогодні мій день народження! Хочу вогнище! Знову велике, щоб до неба було!

Я подивилася на шматки, що догоряють. 

І подумала, що точно маю дещо для доньки. 

— Зараз. Я принесу ще. 

Піднявшись у гардеробну, я почала збирати його речі. 

Сорочки, ділові костюми, краватки. 

Потім футболки, штани, труси і шкарпетки. 

Я брала все підряд. І викидала просто у вікно. 

Речі падали на землю. 

А потім я їх із задоволенням закидала у вогонь. 

Щоб горіло яскраво і сильно. Щоб високо. До самого неба. 

Як просила Ава...

Його одяг горів дуже добре. І з кожною спаленою сорочкою я уявляла, як спалюю її поцілунки. Як спалюю її обійми. 

Я згадувала, як ми вибирали, приміряли, купували ці речі. 

Як я говорила йому компліменти. Усіляко нахвалювала чоловіка за те, який він гарний. 

Багато з цих речей я особисто йому подарувала. 

Колись мені дуже подобалися і ці краватки. І ці блакитні джинси. І ця приталена біла футболка, яка нагадувала мені юність. Коли все було просто і легко. 

А всі стосунки вміщалися в банальний секс. 

Посиденьки в кафе, поцілунки, квіти. 

І обіцянки завжди бути разом. 

Не зраджувати одне одного.

Ніколи.