Розділ 7. Марина

Клята сушарка! Гуде неначе реактивний двигун, а користі — як від парасольки в бурю. Вперто дме вгору, коли треба вниз на мої мокрі штани. Тру тканину руками, марно намагаючись прискорити процес сушіння.

Клятий день! Бісів Артур!

Він навіть не намагався зануритись в ідею наукового проєкту, не дав мені до ладу пояснити сенс нашої роботи. Своїм беззаперечним «ні» він просто звів нанівець наші прагнення. Мою працю.

Команда чекає, що мені, як керівникові, вдасться знайти додаткові кошти на дослідницький проєкт. І що з того вийшло? Я навіть не змогла утримати увагу давнього знайомого довше десяти хвилин.

Ще ця триклята кава. Ще один доказ, що я на межі втрати контролю. Не лише над власними емоціями, а й загалом над життям.

Злість закипає десь у грудях. Втрачаю останні краплі терпіння, різко вимикаю сушарку та похапцем тікаю з вбиральні. У голові гулко пульсує кров.

— Принесіть мені великий шмат шоколадного торта та чай з м'ятою, — викладацьким твердим тоном кидаю я на ходу офіціантові.

Він розгублено коситься на мій столик. Повертаю голову… І бачу на білій скатертині чашку свіжої кави. Поруч — біла тарілка з вишуканим десертом.

Завмираю, намагаючись усвідомити цей сюрреалізм. Все довкола дратує. Сміх за сусіднім столиком, легка музика, навіть ідеальне сервірування, якому зараз просто не місце в моєму дні.

Стискаю пальці в кулак.

— Я цього не замовляла, — звучу надто різко, але мені начхати.

— Це вам презент від того столика, — офіціант із незворушним обличчям повертається у бік вікна.

Простежую за його жестом і… Мене кидає у жар. Від агресії, звичайно.

Батько доньчиного нареченого з серйозним виразом обличчя говорить щось чоловікові, що сидить навпроти нього, потім різко переводить погляд у мій бік. Куточки його губ ледь помітно повзуть вгору, а в карих очах танцюють іскорки глузування.

Спалахую мов іскра. Це що ще за безглузда гра? Стискаю зуби до болю в щелепі.

— Принесіть шоколадний торт, який я просила. І чай, — командую офіціанту, а сама хапаюся за тарілку з «презентом».

З прямою спиною, голосно карбуючи підборами кожен крок та розжарюючись від гніву ще сильніше, я прямую до стола Давида. Він спостерігає за мною, не відводячи погляду.

Йому весело. А мені хочеться або жбурнути десерт у нього, або...

Ні. Лише перше.

Стискаю тарілку з десертом і чашку кави так міцно, що, здається, порцеляна ось-ось трісне під пальцями. Кров стукає у скронях.

Давид продовжує про щось спокійно теревенити зі своїм співрозмовником, але дивиться на мене. Куточок його губ все ще сіпається в невагомій усмішці. І це безмежно дратує.

З гуркотом ставлю тарілку та чашку на стіл. Співрозмовник Давида інстинктивно відхиляється назад, а от сам Давид навіть не здригається.

— Перепрошую, але тутешній офіціант помилився та випадково приніс ваше замовлення мені.

— Впевнені? — Батько Стаса спокійно витримує мій в’їдливий тон.

— Так, терпіти не можу солодке, — говорю повільно, щоб кожне слово врізалося в його самовдоволену голову.

— Тоді вам варто поквапитися, — вишкірившись від задоволення, Давид киває на мій столик. — Здається, офіціант знову приніс вам чиєсь замовлення.

Озираюся і бачу, як офіціант вивантажує з таці величезний шмат шоколадного торта. Той самий, який я замовила. Моє обличчя червоніє від сорому. Знову мою брехню викрито.

Підтискаю невдоволено губи та, нічого не кажучи, йду назад до свого столика. Сідаю спиною до Давида. Не хочу, щоб він мозолив мені очі, поки я заїдатиму цей жахливий день.

Шкодую про свій вчинок майже одразу. Сверблячка між лопатками наростає з кожною секундою. Наче Давид не просто дивиться, а пропалює мене наскрізь. Вчіплююся у виделку, ніби це зброя, якою можна відбитися від зухвалих, самовпевнених чоловіків з обличчям, висіченим із каменю.

Телефон у сумочці починає вібрувати, і я хапаю його з такою поспішністю, наче цей дзвінок — мій рятувальний круг.

— Алло?

— Марино Юріївно, добрий день. Це Ольга, — щебече напружено асистентка. — Вибачте, що перериваю… Ви вже поговорили з Мельниченко? У нас є фінансування?

Заплющую очі та тяжко видихаю.

— Він відмовився.

— Ох ... — У трубці повисає пауза. — І що нам тепер робити?

— Шукатимемо далі, — відповідаю жорсткіше, ніж хотіла. Грудну клітину здавлює втома та злість. Ніби мало мені особистих проблем, то тепер ще й на роботі повний безлад. — Місто у нас промислове, хтось та відгукнеться.

— Сподіваюся… — шепоче невпевнено Оля.

«Я теж» — повторюю за асистенткою подумки та завершую виклик.

Встромлюю з силою виделку в бісквітне тісто, відламую щедрий шматок та відправляю його якнайшвидше до рота. Гіркота какао перемішується із цукровою патокою. Допомагає. Трохи.

Гарячий чай, яким намагаюся запити смачнючий десерт, обпалює язика.