Розділ 6. Марина

Сторінка за сторінкою — чужі думки та слова, зібрані до купи без жодного натяку на оригінальність. Не читаю до пуття, просто біжу очима по друкованих реченнях, шукаю сенс, якого тут, на жаль, немає. Зітхнувши, беру червону ручку та починаю жваво перекреслювати цілі абзаци, обводити зайві символи, вказувати на невідповідність.

Студент навіть не намагався. Нашвидкуруч скопіював текст з інтернету та не обтяжував себе ані правками, ані спробами осмислити написане. Хитаю головою — знову ці китайські ієрогліфи між блоками, неробочі посилання, уривки чужих думок, пересипані недоречними економічними термінами.

Можна закривати роботу та відправити прогульника її переробляти, але… Я вперто продовжую вивчати сторінки реферату. Шукаю хоч щось, за що можна зачепитися, щоб поставити хлопцеві нещасну трійку і позбавити себе подальших мук. Ну, не хоче хлопець вчитися, ну що з тим зробиш? Примушувати дорослу людину до чогось безглуздо.

А ще мені не хочеться йти додому. Там — порожнеча, що давить, ріже, ковтає мої сили мов справжній кровопивця. Кожна річ, кожна дрібниця у будинку нагадує мені про Віталіка. Та про його зраду. Про ту отруйну правду, яку я бачила на власні очі. Про слова, які він вимовив у емоційному пориві, намагаючись вигородити себе. Про біль, що засіла в грудях, мов скалка, і тепер не дає спокою.

Безглуздо було вірити, що відстань та відстороненість від чоловіка дозволить мені загоїти болючі рани. Здається, що чим далі я від Віталіка, то сильніше під ребрами все ниє. Він як залежність, якої не так просто виявилося позбутися. Я постійно думаю про те, де він. З ким. Допізна засиджується на роботі, як і я, чи навпаки звільняється раніше та біжить на гарячі побачення з Ксюшею?

Дочці теж не можу зателефонувати. Після новини про наше з батьком розлучення вона образилася та влаштувала мені своєрідний бойкот. Їй не подобається, що я не намагаюся пробачити Віталіку, що не роблю кроків назустріч, що не рятую нашу родину.

Відчуженість Даші б'є по мені дужче ніж будь-які слова.

Я залишилася наодинці з власним болем.

До зустрічі з нотаріусом я мала надію, що відчую полегшення після того, як розпочну процес розлучення. Чекала, що поставивши підпис на паперах, відчую значне полегшення.

Проте усе відбулося зовсім по іншому.

Коли я побачила рядки офіційної заяви, всередині все занило від горя. Нашому з Віталіком двадцятип'ятирічному шлюбу насправді прийшов кінець. Все, що ми з ним будували, тепер одним стуком суддівського молотка назавжди перекреслять. Наш будинок, подорожі, звички, ранкова кава, та навіть звичайнісінькі буденні моменти — все це перейде у минуле.

Не можу дотепер зрозуміти, коли саме наше з Віталіком кохання, наша повага одне до одного почала згасати. Чи, може, їх зовсім не було? Може, наше сімейне життя — штучно створена картинка, яка ретельно підтримувалася чоловіком, щоб я якомога довше не бачила його зрад?

Підпис на заяві неначе підбив підсумок половини мого життя. Після зустрічі я стояла серед вулиці та не знала, куди піти. Додому — у порожні стіни, які надто голосно нагадували про минуле? Чи кудись деінде, аби не бачити уламків власного життя?

У двері заглядає Оля, моя асистентка та молодший співробітник кафедри.

— Марино Юріївно, я до вас на хвилинку. Можна?

— Звісно, ​​Оль, — відкладаю ручку та випростовуюся. — Заходь.

— Назар разом із Владом відновили частину даних дослідження. Сказали, що по них можна робити кілька розрахунків.

Це добре. Значить я піду на зустріч з Артуром не з порожніми руками.

Мельниченко передзвонив наступного дня і ми домовилися зустрітись у суботу по обіді. Сподіваюся, за обідом в ресторані мені вдасться вмовити його стати спонсором  університетського проєкту.

— Молодці, — відповідаю з посмішкою, але голос звучить якось мляво.

Оля нікуди не йде. Натомість зачиняє щільніше двері та, переступивши з ноги на ногу, обережно вдивляється в моє обличчя.

— Марино Юріївно, вибачте, що питаю, але… З вами все гаразд? Останніми днями ви якась… не така. Надто сумна.

Всередині мене все холоне від жаху. Я сподівалася, що ніхто нічого не помітить. Але, схоже, тримати обличчя та поводитися як зазвичай у мене не надто добре виходить.

Занепокоєння в очах Олі зачіпає до глибини душі. Чому вона, а не рідна дочка, побачила, що мені погано? Чому стороння людина піклується про мене, а дитина ні?

До горла підступає грудка болю.

З’являється нестримне бажання поділитися з Олею всім, що на душі, хочеться їй виговоритися, але я зволікаю… Боюся університетських пліток та відчуваю, що коли скажу хоч слово, то вже не зупинюся.

Ховаю обличчя в долонях, важко зітхаю.

Мовчати теж не сила, якщо продовжу тримати все в собі, то точно збожеволію.

— Оль, будь ласка, тільки нікому нічого не переказуй. — Я відкладаю перевірений реферат прогульника на інший бік стола, беру до рук телефон, перевіряю час та одразу повертаю гаджет на місце. — Ми з чоловіком розлучаємося, — нарешті випалюю я, зводячи очі на асистентку.

У носі починає зрадливо щипати. Ще секунда і бризнуть сльози. Поспіхом шукаю в шухляді хустку чи хоча б якусь серветку. Оля дістає з сумки упакування паперових серветок та  простягає їх мені.