Розділ 5. Марина

Вуста розтягуються в посмішці, коли Даша виходить з примірювальної кімнати у весільній сукні своєї мрії.

— Гарна? — несміливо цікавиться вона, закушуючи губу від хвилювання.

— Надзвичайно, — відповідаю одразу, без роздумів. І ні краплі не брешу.

Довга спідниця з шовку, тонка виразна талія, ніжне мереживо на плечах роблять Дашу схожою на принцесу з іншого виміру, де в ціні не штучний пластик, а природна краса та шляхетна стриманість.

Дочка кружляє по освітленому приміщенню, наспівуючи улюблену баладу, на її обличчі сяє невимовний захват та безтурботне щастя. Повітря просякнуте найніжнішим ароматом парфумів, що вбралися в шовк суконь, та легким запахом пудри, якою усміхнена консультантка пропонує припудрити носик усім нареченим після багатогодинних примірок.

Дар’я намагається закрутити мене у свій танок, але я хитаю головою та лишаюся сидіти на тутешньому диванчику. Попри зовнішню безтурботність та щирі посмішки, на душі в мене зовсім не весело. Моє захоплення — слабке прикриття, за яким ховаються тяжкі думки, що клубочаться наче густий, задушливий дим.

Моя дитина нічогісінько не знає, а я знаю.

З кожною секундою мого мовчання в грудях невблаганно росте задушливе почуття провини перед нею. Стискаю вологі долоні в кулак, щоб не показувати хвилювання. Знаю, що маю про все розповісти Даші. Знаю. Але язик ніби приріс до піднебіння. Слова засіли в горлі та не хочуть нікуди виходити.

Материнський інстинкт з усіх сил опирається правді. Руйнації, які вона з собою принесе, неможливо буде виправити. Даша така щаслива зараз, така окрилена майбутнім весіллям, так безоглядно зазирає в майбутнє. От як, скажіть хто-небудь, як взяти й одним помахом перекреслити всі її плани та мрії?

— А шлейф? Як тобі шлейф? — Даша дбайливо підхоплює краєчок сукні, проводить долонею по тонкій тканині.

— Елегантна, в міру довга, але з усім тим дуже ефектна, — через тяжкі думки моя відповідь виходить дещо рівною, ніби я диктую текст для статті в науковий журнал, а не розглядаю весільну сукню, яку обрала дочка.

— А мереживо? Воно тобі подобається? Воно не надто... — Даша кусає губу, вдивляючись на власне відображення. Її руки смикають тонкі мереживні плічка, ніби якщо посунути їх на міліметр ближче стане набагато краще.

— Все ідеально, Дашо. Ти — ідеальна, — кажу тихо, щоб голос не здригнувся.

Милуюся своєю дочкою та гадаю, скільки в мене є часу, перш ніж все розвалиться. Перш ніж я буду змушена розповісти їй, що весілля зі Стасом, швидше за все, доведеться скасувати, бо її любий тато спить із мамою її майбутнього чоловіка.

Подумки прикидаю як взагалі можна розпочати казати про все це.

«Дашо, нам треба поговорити…»

Ні, надто офіційно. Занадто жорстко.

«Дашуня, послухай…»

Ні, не так. Вона відразу відчує недобре і насторожиться.

«Доню, люба, я не хочу, але маю тобі сказати правду…» — Я одразу бачу, як обличчя Даші витягується від переляку. Як її губи розмикаються у беззвучному питанні. Як гасне світло в її очах, як завмирає світ навколо…

Це схоже на страшний сон, але це не він, це наша дійсність. Жорстока, безжальна, і в неї немає кнопки «прокинутися».

— Мамо? — Даша дивиться на мене крізь дзеркало. — Ти якась не така сьогодні. З тобою все гаразд?

Відчула, отже, що я думками десь далеко звідси.

Моргаю, відганяючи оману. Роблю короткий вдих та швидко збираю себе до купи.

— Тобі здалося, доню, — хитаю головою. — Просто замислилась.

Даша ще мить вдивляється в мене, але потім киває та розслаблюється. Вигладжує долонями невидимі складки тканини на стегнах, хитається з боку на бік, милуючись своїм весільним образом.

Смикнувши вбік шторку та полишивши примірювальну кабінку, донька голосно та протяжно зітхає. Торкається шовкової тканини сукні, яка вже перемістилася з її плечей на вішак, та ніби прощається.

— Ну чому моє весілля лише за пів року? — сумно бурмоче вона, передаючи плаття до рук консультантки. — Я могла б ходити в ньому щодня. Воно таке неймовірне.

Всміхаюся, хоча серце в грудях болісно стискається. Може, нехай донька спочатку у сукні своєї мрії вийде заміж, ніж ніколи його не вдягне? Хіба справедливо руйнувати дитячі мрії через безглуздя дорослих?

Даша дістає з сумки гаманець та починає відраховувати суму завдатку.

— Ем… Може, не поспішатимеш? Раптом передумаєш чи знайдеш ще кращу сукню? Шість місяців попереду...

— Мам, сукня ідеальна! Ти ж на власні очі бачила, — сміється Даша. — Я точно не знайду нічого кращого, а от проґавити можу. Якщо зволікатиму через забобони. Дівчино, я його бронюю.

Відкриваю рота, щоб заперечити, але вагомого приводу, здатного змусити дочку відмовитися від сукні мрії, ніяк не спадає на думку. Лише правда. Колюча, болісна… Задушлива.

На вулиці сонячне світло золотистими стрічками лягає на бруківку, повітря наповнене ароматами свіжозвареної кави та ванільних круасанів. Ми йдемо вздовж вітрин магазинів, наші силуети відбиваються у скляних фасадах. Даша зі щасливою посмішкою гортає телефонну галерею, продовжуючи милуватися весільною сукнею.