Розділ 4. Марина

Стукаю ковпачком червоної ручки по закритому щоденнику та ледь слухаю як команда, з якою ми займалися дослідженням впровадження екологічно чистих технологій у промисловість та обчислювали їх економічну ефективність, тоне в безглуздій суперечці. Повітря в маленькій аудиторії стає наелектризованим, немов перед грозою.

— А ще краще було б, якби ми робили бекапи після кожного етапу розрахунків, — роздратовано кидає Назар, мій колишній студент, а тепер молодий викладач кафедри статистичного аналізу. Він відкидається на спинку стільця та схрещує руки на грудях.

— Починається: якби, якщо…, — огризається аспірант Тимур. — Якби не пожежа, ніхто взагалі не парився б щодо резервів даних. Будь-яка копія — зайвий ризик витоку даних у чужі руки. Технічний  відділ мав краще стежити за серверною.

— Ага, а ще замість інших усі дослідження робити, — хитро закидає брови моя асистентка Оля.

— Тобто вони не винні? — зло пирхає студент магістратури, на ім'я Влад. — Якби університет вчасно змінював старе залізо на нове за їхньою вказівкою, замикання не сталося б.

— Я хочу сказати, що ми самі винні, — відрізає Оля, схрестивши руки під грудьми. — Не нехтували елементарним, не лишилися б з діркою від бублика зараз.

— Можна спробувати хоч щось відновити, — пропозиція Тимура звучить радше як розпач, аніж щось справді дієве. — На локальних дисках, напевно, якісь етапи дослідження лишилися.

— Це довго, а ще безглуздо. Чим нам допоможе шматок дослідження? З однієї нитки не зв’язати цілий светр, — хитає головою Назар, розглядаючи стіл так, ніби сподівається знайти під ним втрачені файли.

Я закидаю голову назад і закриваю очі. У скронях пульсує тупий біль. Ситуація безвихідна. Пів року роботи — задарма. Над нами нависла не лише загроза фінансової катастрофи, а й репутаційного краху.

Подумки прокручую можливі шляхи порятунку. Десь має бути вихід. Має бути.

— Може це наш шанс удосконалити дослідження? — тихо пропонує Маша, наймолодша учасниця нашої наукової команди. Вона лише як три місяці працює з нами. — Звузимо напрямок, викреслимо попередні помилки?

— Так, і заразом визнаємо, що шість місяців спалювали даремно виділений нам бюджет, — саркастично кидає Влад. — Чудова ідея, особливо для юридичного відділу.

— Якщо ми не закінчимо проєкт вчасно, нам перекриють фінансування назавжди, — Влад схоплюється зі свого місця та починає нервово ходити по аудиторії. — А ми його не закінчимо, бо в нас нічого немає. Нам усім кінець.

Голоси стають голоснішими. Я бачу, як напружуються плечі Олі, як Влад стискає щелепи. Ще трохи й усі пересваряться між собою.

— Досить! — нарешті втручаюсь я, трохи підвищуючи голос. — Нервами ви одне одному не допоможете.

— А що ще нам робити? Навіть якщо ми відновимо якимось дивом початкові дані дослідження, ми не встигнемо за кілька місяців зробити те, на що пішло пів року, — похмуро промовляє Влад, проводячи долонею по обличчю. — Через пожежу обчислювальна потужність університетської системи зменшилася врази. Ми просто фізично не встигнемо нічого.

— А прийдеться, — твердо відповідаю я. — А ще ми маємо знайти спонсорів, які допоможуть нам із технічним забезпеченням та новими комп'ютерами.

— Але хто погодиться вкласти гроші у проєкт, який згорів? — Назар скептично вигинає брову.

Я на мить завмираю. Ідея спалахує раптово, як блискавка у темному небі. Серце робить легкий стрибок. Можливо, є одна людина, яка може нам допомогти…

Але перш ніж набрати їй подзвонити, я відправляю всіх додому. Нехай відпочивають і набираються сил, бо якщо моя ідея вигорить, то наступні кілька місяців нам доведеться працювати над проєктом дослідження без перерв та вихідних.

Усі знехотя підіймаються з місць, повільно збирають ноутбуки, рюкзаки, пляшки з водою. На їх обличчі застигла втомлена приреченість. Знаю, що хлопці та дівчата прагнуть пояснень, вони хочуть знати, що я задумала, але я навмисно продовжую мовчати. Не хочу давати їм порожніх обіцянок. Бо сама не певна, що все вдасться. Хоча шанс великий.

Дістаю телефон із кишені, тільки коли залишаюся в аудиторії одна. Напруга у грудях змінюється адреналіновим поштовхом. Якщо ця людина погодиться, у нас буде шанс все виправити.

Прокручую список контактів. Знайомі імена майорять перед очима, але мені потрібен лише один з них. Хоч би я не видалила його номера, хоч би не видалила.

Знайшла. Артур Мельниченко. Мій старий знайомий. Співзасновник великого холдингу «ВітроПарк», який працює у галузі вітроенергетичної промисловості. Якщо мені вдасться його зацікавити, він міг би вкластися у наше дослідження.

Сподіваюся, він погодиться зі мною зустрітися та поговорити про науку.

Натискаю на його номер та підношу телефон до вуха. Перший гудок. Другий. Третій. У кабінеті стає холодніше. Чи це просто я так сильно нервую, чекаючи на відповідь на іншому кінці лінії?

Четвертий. П'ятий.

Я мимоволі підтискаю губи, стукаю нігтем по столу.

Шостий. Сьомий.

Зазвичай люди беруть слухавку швидше.

Восьмий. Дев'ятий.