Розділ 3. Марина

З насолодою спостерігаю, як чоловік похапцем шукає вихід, як ковзає поглядом по кімнаті, наче на стіні є підказки.

— Ти… ти мариш, — каже натягнуто, намагаючись стерти паніку з обличчя.

Але вже пізно.

Я спіймала цю мить.

Усміхаюся — повільно, хижо.

Віталік супиться, робить крок назад, але все ж опановує себе. Розправляє плечі, підіймає підборіддя — знову ця його поза впевненого в собі чоловіка, який, як йому здається, тримає ситуацію під контролем.

— З якого дива мені спати з Ксенією?

 — Ксенією? — вигинаю здивовано брову. — А чого не тоді по батькові? Чи після «Ксюшо, Ксюшо, ти ріжеш мене без ножа» вже ніяково? — кажу з придихом, продовжуючи дивитися просто на чоловіка.

Обличчя Віталіка сіріє.

Я смакую його розгубленість. Задоволення, яке я відчуваю, — брудне, неправедне, але мені начхати.

Заслужив.

— Ти... ти все неправильно зрозуміла...

Примружуюся. Серйозно? Так ти вирішив виправдатися?

— Тобто, ти не спиш із Ксюшею?

Мовчить.

— Ну ж бо, Віталіку. Хвилину тому ти мене шантажував інтрижкою на стороні, якщо я не виконуватиму подружнього обов'язку… Чого тепер зволікаєш?

Його обличчя перекошує злість. Не та, що вирує від провини, а та, що проростає в момент викриття.

— А чого ти дивуєшся, Марино? — випльовує він та робить крок назустріч. — Від тебе тільки й чутно: мої студенти, мої статті, дослідження, наукові відрядження. Хоча б раз сказала : «Віталику, коханий мій», але ж ні… Тобі ніколи.

— Як зручно. І головне, логічно, — киваю я із саркастичною посмішкою. — Бідолашний, нещасний, обділений увагою чоловік, якому проти волі довелося піти до іншої жінки, бо власна дружина недостатньо цінувала його гідність.

— Та ти взагалі чуєш мене, Марино? — зривається він та роздратовано змахує руками. — Я тільки й робив, що намагався достукатись до тебе. І так і сяк підходив, але тобі начхати. Ти перетворилася на… на крижану королеву, у якої в житті є місце для всього, крім мене…

Ми стоїмо, ніби два супротивники на рингу. Віталік дихає важко, уривчасто, я ж спокійна мов удав. Але лише зовні. Усередині серце, як і раніше, відбиває рваний ритм, проте я не даю йому жодного шансу пробитися назовні.

— Я попереджав, що твій нескінченний головний біль та холоднеча наш шлюб до добра не доведуть. Думаєш легко жити з жінкою, яка не бачить в мені чоловіка? Коли ти востаннє дивилася на мене з захопленням? Коли притискалася не тому, що ноги замерзли, а тому, що скучила?

Відкриваю рота, щоб заперечити, але Віталік не дає мені навіть слова вставити.

— Ксюша ... — Куточки його губ ледь помітно повзуть вгору. — Вона завжди зустрічає мене з посмішкою. Дбайлива, ніжна, жіночна. І дає все, що мені потрібно, навіть просити ні про що не треба. Не треба нагадувати, що я чоловік, розумієш? Вона це завжди пам’ятає.

Застигаю. Мене наче вдарили по обличчю.

Дбайлива? Ніжна? Ксюша?

Це та, яка сиділа з нами за одним столом та облизувала поглядом кожного привабливого  чоловіка в ресторані? Та, хто живе мов паразит чужим коштом? Та, що до сорока шести років навіть ступінь бакалавра не змогла подужати?

Пересмикую плечима. Пальці стискаються у кулак. Тепер зрозуміло, чому він завжди сяяв наче натертий до блиску чайник після «робочих зустрічей».

— Ну, то йди до неї, — видихаю рівно та відступаю.

— Що?

Віталік напружується. У погляді з'являється секундне усвідомлення — його напад не спрацював належним чином, він не очікував, що я піду саме цим шляхом.

— Йди, кажу, до своєї… оцієї лагідної та ніжної, — з натиском промовляю кожне слово. — А мені дай розлучення.

Він моргає.

— Чого?

— Роз-лу-чен-ня, Віталіку, — вимовляю чітко, смакуючи кожну букву.

— Ти взагалі розумієш, що верзеш?

— Звісно. Я поступаюся місцем та дозволяю тобі бути щасливим із тією жінкою, яка тобі більше до душі.

— Я такого не казав, — Віталік розгублено тре обличчя, з його голосу зникає злість, інтонації стають майже буденними. — А що буде з тобою? Залишишся одна? У сорок сім?

Знизую плечима, залишаючись у масці байдужості. Хоча всередині все руйнується. Від думки, що доведеться далі якось жити самій, біжить мороз по шкірі.

— Марино, але ти ж не зможеш. — Віталік переходить на м'який, лагідний шепіт, і в моїх грудях щемить від туги. — Ти ніколи не вміла бути сама, — він намагається мене обійняти.

— Я впораюся.

— Ні, — він хитає головою, продовжуючи тримати зоровий контакт. — Ти можеш злитися, можеш корчити з себе незалежну, але в глибині душі ти знаєш: тобі без мене не впоратися.

І він майже правий.

Майже.