Розділ 2. Марина

***

Прохолодне вечірнє повітря б'є в обличчя, щойно ми виходимо з ресторану. Стає легше, але ненадовго. Даша обіймає Стаса за талію, притискається до його грудей щокою. Вони сміються, про щось шепочуться, і я відчуваю неприємний укол у грудях. Їхня молодість, наївна віра у вічність почуттів...

Хотілося б і мені знову бути такою безтурботною.

Віталік та Ксюша крутяться біля них мов шуліки, не перестаючи обсипати наставницькими фразами:

— Стасе, я тобі довіряю свою дочку. Якщо ти її образиш, то я... Я не знаю, що з тобою...

— Дашуню, ти будеш найкрасивішою нареченою у світі! Можеш розраховувати на мене у всьому: я тобі все підберу, домовлюся, організую… Ох, у вас весілля буде наче у кіно!

Даша посміхається, але кидає на мене стурбований погляд. Здається їй не до душі така настирлива допомога майбутньої свекрухи.

Я натягую на обличчя маску спокою і роблю сміливий крок уперед:

— Не варто так турбуватися, Ксеніє. З вашим щільним графіком ніколи такими дрібницями займатися, — мій голос звучить на диво м'яко. — Даша сама з усім упорається. Ну або звернеться до агенції, яка професійно займається організацією весіль. Так, мила?

— Ага, — киває Даша, квапливо відсторонюючись від Ксюші та ще сильніше притискаючись до свого нареченого. — Зараз це взагалі не проблема.

Ксюша знизує плечима, вдаючи, що її це анітрохи не зачепило. Краєм ока помічаю, як Давид посміхається.

— І правильно, — киває він, сховавши руки в кишені штанів. — Менше метушні — менше головного болю.

— Хто б казав, — я дивлюся на нього, трохи примружившись. — Ви, мабуть, власне весілля й не помітили за діловими дзвінками.

Він скидає здивовано брову.

— Ви здивуєтеся, але так і було.

— Не здивуюсь.

Він дивиться на мене так само як і на початку вечора. Але мені не хочеться розгадувати його дивну поведінку. Я вже втомилася від цього вечора, від фальшивих посмішок та цих ігор у пристойності.

Де, чорт забирай, наше таксі? Я хочу додому.

Довгоочікувані машини підкочують до порога ресторану за хвилину. Даша та Стас сідають у першу, забираючи з собою дзвінкий сміх та атмосферу щастя.

З сумом дивлюся, як вони віддаляються.

— Ходімо, Марино. Наступна карета наша, — Віталік обіймає мене за плечі, підштовхуючи до іншого авто.

Я відчуваю тепло його тіла, його запах, і мене пересмикує від огиди. Його пальці сьогодні в яких місцях тільки не пестили Ксюшу. А губи...

Стискаю щелепу, пригнічуючи новий напад нудоти. Примушую себе зробити крок уперед. Не тут. Чи не зараз.

Щойно ми опиняємось у салоні таксі, я миттю відвертаюся до вікна. Машина плавно рушає з місця, міські вогні розмиваються у кольорові лінії. Дивлюся на своє розмите відображення у склі — бліде і втомлене обличчя, куточки рота опущені, в очах застиг біль від викритої зради.

Віталік спокійно відкидається на спинку сидіння та ковзає рукою по моєму стегну. Я напружуюсь.

— Марино, — його голос звучить хрипкувато, як завжди, коли він у настрої. — Може, попустуємо трохи?

Віталік рухається повільно, пробує, як далеко може зайти. Його рука ніби комаха, яка сівши на шкіру, не викликає нічого крім роздратування та гидливості. Різко відкидаю її геть.

— Маріно, ти чого? — каже він із теплою усмішкою. — Я ж пожартував.

— Дуже дотепно, — бурмочу я, обіймаючи себе за плечі.

— Я цей… подивився на Дашу зі Стасом та згадав нас, коли ми були у їхньому віці. Пам'ятаєш, як після заліків бігли на електричку, щоб дістатися до дачі одногрупника? Просто так, на два дні, з одним рюкзаком на двох. Чи як із наметами в ліс ходили, упевнені, що там ані вовків, ані ведмедів немає? А пам’ятаєш, як у дощ залізли на дах багатоповерхівки, пили гарячий чай із термоса і мріяли про власний будинок із каміном?

Тяжко зітхаю і заплющую очі. Гостра ностальгія пронизує списом вже поранене серце. Світлі спогади, сповнені взаємними почуттями та вірою, що наш з Віталіком союз триватиме вічність, врізаються у стіну жорстокої реальності.

У всього є свій термін придатності, кохання не виняток.

Людини, з тих спогадів, ту, яку я кохала, більше не існує. Мого Віталіка більше не має. Залишився тільки цей… Цей брехливий, хтивий зрадник, котрий лащиться до мене, навіть руки не помивши після коханки.

Перед очима миттєво вимальовується чіткий образ Ксюші, Ксенії… Матері майбутнього чоловіка нашої доньки, моєї майбутньої свахи. Вульгарна, дурна, порожня. У леопардовій сукні, з кричущим відвертим декольте та тонною косметики на обличчі. Їй сорок шість, але з досягнень лише силіконові імпланти у грудях та «свисток» на пів обличчя. Ні освіти, ні цілей, ні самостійності.

Раніше Віталік зневажав таких, а тепер спить з однієї з них. Який сюр, прости господи.

Мені гидко. Боляче. І соромно. За себе насамперед.

Притискаюся чолом у холодне скло дверей і мрію розчинитися уночі. Заплющую сильніше очі, аби не дати волю підступним сльозам.