Розділ 1. Марина

— Мамо, тату, та не хвилюйтеся ви так, — підбадьорює дочка, ледь помітно підштовхуючи мене та чоловіка до дверей ресторану.

Я всміхаюся. Трохи натягнуто, але щиро. Нервую.

— Не щодня знайомишся з батьками майбутнього зятя, — поясню я, озираючись на Віталіка. Чоловік трохи відстав, поправляючи манжети сорочки.

— Так, Дашо, не думали ми з мамою, що ти так швидко вилетиш з батьківського гнізда.

— Тату, я вже третій рік як відлетіла, — підхопивши батька під лікоть, донька проводить нас всередину закладу.

Величезний зал зустрічає шелестом скатертин, тихим дзвоном посуду та безперервним гомоном голосів відвідувачів. Повітря просякнуте ароматом свіжих квітів, пряних спецій та дорогих парфумів.

Даша стискає мою руку, її долоня тепла та волога.

— Все буде добре, мамусю! Ви точно сподобаєтеся одне одному, — шепоче вона вже біля самого столу.

Стас, наречений доньки та наш майбутній зять, миттю підскакує з місця та обіймає Дашу за талію. Він високий, світловолосий хлопець з відкритим поглядом. Надійний та спокійний  — саме такого хлопця я завжди бажала для нашої дівчинки.

— Мамо, тату, знайомтеся. Це батьки Стаса, — трохи нервово торохтить Даша. — А це батьки Даші, — вторить їй Стас.

Я підходжу до столу та простягаю руку чоловікові, що сидить ближче всіх.

— Марина. Дуже приємно.

— Давид, — підводячись зі стільця, батько Стаса зустрічає мене прискіпливим поглядом.

Здригаюсь від морозу, що раптом торкається хребта. Чоловік не просто дивиться, він неначе заглядає у саму душу. І бачить мене наскрізь.

— А я Ксюша, — супутниця Давида проштовхується вперед, обдаючи мене ароматом солодких парфумів. Обіймає так міцно, що я мимоволі відсторонююсь, але жінка, здається, зовсім цього не помічає. — Ой, яка ж ви гарна!

— Дякую, — роблю ще одну спробу щиро всміхнутися, але цього разу виходить зовсім напнуто. Переді мною живе втілення відретушованого глянцю, а не мати двадцятип'ятирічного хлопця. — Ви… теж.

Ксенія відкидає свої ідеально вкладені локони назад, виставляючи напоказ свої великі груди, які, здається, ось-ось вистрибнуть з вузького декольте її леопардової сукні.

Сміливо, що тут ще скажеш.

— Сідайте, сідайте! — ляскаючи нарощеними віями, вона показує нам на вільні стільці. — Яке щастя, що наші діти знайшли одне одного, — захопливо зітхає вона, знову поправляючи довгі локони. — Вони такі милі, такі закохані.

Ловлю на собі суворий погляд Давида. І знову їжачуся. Тягнуся до склянки з мінералкою. Судячи з напруженого чола цього чоловіка, він не в захваті від того, що доводиться сьогодні бути тут з нами.

— Марино, Даша нам казала, що ви викладаєте? Це правда? — Звертається раптом до мене Ксюша.

— Так, я професор в університеті, керую кількома науковими дослідженнями, співпрацюю за міжнародними проєктами.

Мої регалії звучать стримано, але я все одно відчуваю, як усередині мене розпускається гордість. Я всього досягла сама. Наполегливою багаторічною працею. Без будь-яких попусків чи протекцій.

— Оце так! — здивовано вигукує мати Стаса. — І дружина, і професор. Як ви тільки все встигаєте?

— Це складно, але цілком можливо, — повторюю я, дивлячись на свого Віталіка.

Ми з чоловіком разом уже двадцять шостий рік. Наш шлюб — міцна гавань, побудована на коханні, довірі та багаторічному терпінні. Без цих трьох китів нічого у нас не вийшло.

Звичайно, у нас теж бувають «бурі», коли ми сперечаємося так, що аж пара з вух йде, доказуючи власну думку, не дивлячись ні на що. Але в кого з пар такого немає? Тим паче коли живеш з однією людиною пліч-о-пліч стільки років.

— Ну, не знаю..., — мати Стаса ніяк не схаменеться. — Я жодного дня не працювала, і все одно постійно мені не вистачає часу, щоб усе встигнути. На один манікюр йде близько чотирьох годин з дорогою, а потім ще треба до косметолога, на зустріч із подругами, до спортзалу. Тут аби встигнути поспати, яка ще праця? 

Її сміх дзвенить у вухах, як надто гучний дзвіночок.

— А я не можу сидіти без своєї роботи. Дуже її люблю, — кажу крізь стиснуті зуби, пропалюючи Ксенію недобрим поглядом. Ніколи не розуміла цих домогосподарок на утриманні. Якщо подобається сидіти у чоловіка на шиї, то до чого тут ті, хто так не робить?

— Так, звичайно ... — Ксюша накручує локон на палець. — А як же жіноче щастя? Кар'єра не обійме, ні приголубить, як коханий чоловік.

Мій погляд холодніє.

— Щастя жінки — це впевненість у завтрашньому дні. А це можливо лише за умови самостійності та незалежності, — вголос слова звучать жорсткіше, ніж я гадала. — В житті всяке буває. Сьогодні чоловік є поряд з вами, а завтра вже немає.

Над столом повисає незграбна пауза. Повітря стає в'язким мов патока. Здається, я трохи переборщила з повчаннями. Це ж день знайомства, а не передача «Хто зверху».

Віталік несхвально хитає головою, діти між собою шушукаються, злякано дивлячись то на мене, то на Ксенію. І тільки Давид дивиться на мене з усмішкою. Хоч комусь тут весело.