Глава 24

Марина

Я лежу в ліжку, зарившись обличчям у подушку. Намагаюсь сховатися від цього ранку, від реальності, від власних думок. Але вони не відступають. Вони пульсують у моїй голові, мов настирливий біль, що не дає спокою.

Я вже зовсім не думаю про сон. Останні хвилини минають в очікуванні, в роздумах, у муках.

Мої підозри – це просто моя уява чи жорстока правда, від якої я намагаюся відмахнутися?..

Я згадую Андрія, його погляди, його поведінку, і моє серце стискається.

Останнім часом щось дійсно змінилося. Мені це не здається, це не моя ревнива фантазія. Я відчуваю це…

Коли він увійде до спальні, він знайде мене такою, якою я є зараз – слабкою, розбитою, беззахисною. Раніше він бачив мене сильною, впевненою, жінкою, яка може впоратися з усім. Але зараз я не можу. Зараз я просто жінка, яка боїться втратити коханого.

Я чую його кроки. Він наближається. Я витираю сльози, але знаю, що він уже все зрозумів.

Відчуваю, як Андрій сідає поруч, як торкається мого плеча – цей дотик завжди приносив мені заспокоєння, але не зараз… Зараз це лише нагадування про те, що між нами з’явилася прірва.

– Марин, що сталося? – його голос сповнений турботи, але я не можу дивитися на нього. Не можу.

Я стискаю край ковдри, силую себе зібратися, але коли підіймаю очі, бачу його обличчя… Я бачу його брехливе обличчя…

І ця турбота, це нерозуміння в його погляді лише розпалює вогонь у моїх грудях.

– Ліза, – шепочу я. В голосі бринить біль. – Ця дівчина з поїзда… Ти ж думав, я нічого не помічаю? Не помічаю, як ти дивився на неї? Як вона торкалася тебе? Думаєш, я не відчуваю, що між вами щось є?..

Моя власна відвага лякає мене. Я не мала цього говорити. Але я не можу більше мовчати.

Андрій застигає. Він ошелешений. Його очі широко відкриті, він не очікував цього. Я бачу, як він збирається щось сказати, але вагається.

І ця пауза – ця нестерпна, огидна пауза – говорить більше за будь-які слова.

Він простягає руку, намагається доторкнутися до мене, але я відсторонююся.

Я не можу.

Я не хочу!

– Це не те, що ти думаєш, – його голос тремтить, і я бачу, як він намагається переконати мене. Але що, якщо я вже не хочу переконуватися?..

Я сміюся – гірко, майже беззвучно.

Я знаю ці слова. Я чула їх безліч разів у фільмах, у книгах.

Саме так кажуть, коли намагаються щось приховати.

– Саме так і кажуть, правда? – мій голос зривається.

Між нами зависає тиша. Вона густіша за темряву. Вона холодніша за нічний вітер. Вона розділяє нас.

Я відчуваю, що це момент, коли все змінюється... Коли наш світ або розіб’ється остаточно, або Андрій зробить щось, щоб врятувати його.

Але чи хочу я, щоб він врятував нас? І чи здатен він на це взагалі?