Глава 22

Марина

Телефон все ще вібрує на тумбочці. Він наполегливо нагадую про себе, ніби маленький знервований звір, що вимагає уваги.

Я стискаю кулаки під ковдрою і намагаюся ігнорувати настирливий звук. Це може бути хто завгодно. Випадковий дзвінок, оператор мобільного зв’язку, чергова пропозиція кредиту від банку. Але в глибині душі я знаю, що це не так.

Чому я не можу просто підняти слухавку?.. Що мене стримує?.. Невже я боюся?..

Але ж у нас із Андрієм тепер все добре, правда? Він дбає про мене, він ніжний і уважний… Яка може бути причина хвилюватися?

Телефон замовкає, але ненадовго.

Я ще сильніше загортаюся в ковдру, намагаюсь відгородитися від світу. Але замість спокою мене накриває хвиля сумнівів. В голові проносяться спогади. Його руки – дбайливі, теплі, які перев'язували мою рану. Його очі – світлі й щирі, коли він годував мене смачною їжею. Його доторки – палкі, гарячі, такі, що змушують кров закипати… Це не може бути брехнею. Це не може бути обманом.

Ще один дзвінок.

Я мимоволі стискаю губи.

І всередині мене теж щось стискається, немов під ударами невидимого молота.

Я не хочу відповідати. Просто не хочу. Але чи можу я втекти від цього дзвінка?

Він же точно не випадковий. Я це відчуваю.

Знову дзвонять.

Досить!

Пальці тремтять, коли я простягаю руку до телефону.

Повітря здається густим, важким, як перед грозою. Я роблю глибокий вдих. Я намагаюсь заспокоїтися…

«Це ж просто дзвінок. Нічого страшного. Нічого непоправного…»

Я приймаю дзвінок і підношу телефон до вуха… Серце вистукує скажений ритм у грудях. Я ще навіть не встигла привітатися, як у трубці вибухає голос – знайомий, надривний, повний радості:

– Перчик мій, чому ти не відповідаєш?! Я скучила!

Світ розколюється на друзки.

Я знаю цей голос. Я не просто знаю його – він частина минулого, яке я намагалася забути. Але воно знову повертається, таке безжальне, мов шторм, який змітає все на своєму шляху.

Я відчуваю, як тіло стає ватним .В голові порожнеча, думки розсипаються, наче скло.

Мене охоплює холод, незважаючи на теплу ковдру.

Усі почуття зливаються в один суцільний клубок: страх, гнів, біль… і щось ще.

– Хто це? – шепочу я, хоча знаю відповідь. Вона жахає мене.

В слухавці лунає тихий сміх. Той самий сміх, який колись змушував мене біситись у потягу. Той самий голос, що колись шепотів Андрію: «Ви, напевно, тренуєтеся?.. Такі руки…» І зараз цей глос здається мені отруйною примарою.

Я стискаю телефон у руці.

Мене охоплює тремтіння, воно розповзається по тілу, холодом пробирає до кісток.

– Марино?.. – лунає. – Ти можеш покликати Андрія?

Я не знаю, як відповісти. Не знаю, що сказати. Я знаю лише одне – відтепер уже нічого не буде так, як раніше.