Глава 20

Андрій

Підіймаюся сходами, підходжу до дверей і…

Вони відкриті.

Холод пробігає по спині.

Я чудово пам’ятаю, що закривав їх. Завжди перевіряю. Навіть якщо дуже поспішаю. А Марина… Вона не збиралася виходити. Коли я йшов, вона читала книжку. Казала, що хоче дочитати до кінця. Вона не могла піти.

Єдина думка, яка здається логічною, – можливо, приходив кур’єр. Може, Марина замовила собі їжу, забрала замовлення і просто забула закрити двері? Так, можливо. Але чому тоді у мене так гупає серце?

Я хочу голосно покликати Марину. Я вже готовий насварити дружину за неуважність, але коли заходжу всередину, то розумію, що щось не так.

В хаті темно. І занадто тихо. Ніби тут немає нікого живого.

Я проходжу в вітальню. Диван порожній.

– Марина? – голос трохи тремтить.

Тиша.

Я зазираю на кухню – нікого. У спальні теж порожньо.

І тут у голову вривається найстрашніша думка.

Можливо, це був не кур’єр…

Це був хтось інший!

Може, злочинець, який шукав, де сховатися? Може, він постукав, представився працівником поліції або службовцем, або тим же кур’єром, а Марина... Марина ж така довірлива! Вона могла просто відчинити двері…

Серце гупає в скронях.

А якщо вона впустила його? А якщо зараз вона десь лежить у шафі, зв’язана і налякана? А якщо…

Я не знаю, куди мені бігти. Чи знаю?..

Ванна!

Відчиняю двері, і…

Марина.

Вона притиснулась до стіни і тремтить. Її очі червоні від сліз, вона скуйовджена, розгублена. Але вона тут. Вона жива!

Я кидаюся до неї і міцно притискаю її до себе.

– Господи, Марина… – голос зривається. – Я думав, що з тобою…

Вона мовчить, лише хапається за мене, стискає пальцями так міцно, ніби боїться, що я зникну.

Я відчуваю такий шалений сплеск ніжності, що мене майже засліплює.

Я не зміг би пережити, якби з нею щось сталося. Не зміг би собі пробачити, що пішов, залишив її одну, що не беріг її, що думав, ніби вона вже не та.

Вона все ще та ж Марина. Моя Марина.

І тут я помічаю…

Кров.

Вона сповзає з її ноги на кахлі.

І мене накриває новою хвилею паніки.

– Ти поранилася? – питаю я.

Марина киває.

Каже щось про те, що випадково щось зачепила, що це дрібниця. Але я вже не слухаю. Я підхоплюю її на руки й несу у вітальню.

Мені треба зупинити кров.

І мені треба зупинити цей біль, що ріже мене зсередини, коли я бачу її такою.

Я більше ніколи не хочу бачити її такою.

Я кладу Марину на диван, кладу дуже обережно, щоб не зачепити рану.

Марина виглядає такою маленькою і беззахисною, що серце стискається.

Швидко знаходжу аптечку. Витираю її ніжку серветкою, уважно оглядаю поріз. На щастя, він не дуже глибокий. Але Марина тихо сіпається від дотику.

– Тихо, моя хороша, – кажу, м’яко. – Зараз стане легше.

Обробляю рану антисептиком, потім накладаю пластир.

– Боляче?

Вона хитає головою.

Але я бачу сльози, що все ще блищать у її очах.

Пов’язка виходить акуратною. Я знаю, що це дрібниця, що Марина не вмре від цього порізу, але чомусь у серці розливається глибока ніжність.

Я хочу зробити для неї більше.

Я торкаюся її обличчя, прибираю волосся, що прилипло до щік.

– Ти втомлена, – кажу, помічаючи, як її повіки важчають. – Ти їла сьогодні?

Вона мовчить.

Я стискаю губи.

– Коли востаннє?

Вона мнеться.

І мені стає соромно.

Я так довго був поруч і навіть не помічав, яка вона змучена.

Це треба виправити.

Я допомагаю їй лягти зручніше, несу подушки зі спальні, кладу їй під спину. Вмикаю її улюблений фільм.

А потім йду на кухню.

Гуглю, що приготувати.

«Кращий романтичний вечеря для дружини».

Смішно, але я справді це роблю.

Правда, я згаяв деякий час, щоб згадати, що вона любить. Рибу – обов’язково з лимоном. Овочі – трохи запечені, трохи хрусткі. Салат – без майонезу, але з оливковою олією.

Через пів години я повертаюся у вітальню з тацею.

Марина дивиться на мене широко розкритими очима.

Я ставлю їжу на столик.

– Давай, кохана, треба поповнити енергію.

Вона посміхається.

І тоді я починаю годувати її, сміюся, коли вона капає соусом собі на підборіддя.

Марина вже не така напружена.

Я нахиляюся і цілу її в куточок губ.

Вона трохи тремтить. А потім її плечі розслаблюються, вона ніби тане.

Я бачу це. Відчуваю.

І в якийсь момент розумію, що хочу її не просто нагодувати. Хочу піклуватися. Хочу торкатися. Хочу любити.

– Дозволь мені подбати про тебе, – шепочу я.

Вона киває.

Я підхоплюю її на руки і несу в ванну.

Роздягаю її повільно, ніжно, як найдорожчий скарб.

Коли я заводжу Марину під струмені теплого душу, вода м'яко огортає нас.

Марина тремтить, але не від холоду.

Я беру губку, повільно проводжу по її тілу, намилюю.

Марина заплющує очі, схиляється до мене.

І я більше не можу стримуватися.

Ми цілуємося. Жадібно, гаряче, ніби давно вже чекали цього моменту.

Я притискаю її до себе.

І ми обоє забуваємо про воду, про теплі струмені, що стікають по наших тілах. Є тільки дотики, тільки подихи, тільки цей момент.

Коли я виходжу з ванної з Мариною на руках, я знаю точно, що не відпущу свою дружину.

Ніколи.