Глава 18

Я плачу. Сльози течуть без зупинки, губи тремтять, а груди стискаються так, що здається, ніби повітря більше не заходить у легені.

Здавалося б, сльози давно повинні були закінчитися, але вони продовжують котитися по щоках. Я намагаюся зробити глибокий вдих, але виходить лише якийсь схлип.

Та раптом…

Я чую звук.

Спершу мені здається, що це просто моя уява. Можливо, шум води в трубах або якесь потріскування у стінах. Але через кілька секунд я розумію – ні, це не випадковий звук.

Я чую голос.

Чийсь голос.

Миттєво завмираю, серце починає стукати частіше. Я сиджу у ванній, згорнувшись у клубок, і раптом до мене доходить жахлива річ – я не зачинила двері.

Двері. Залишилися. Відчиненими.

Холодний страх пробігає по хребту.

Хто міг увійти?

Перша дума – це Андрій. Але він пішов нещодавно. Андрій би не повернувся так швидко. Це точно не він.

Тоді хто?

Я не знаю, що робити. Вставати? Сидіти тихо? Утікати?

Але куди?..

Я не зможу втекти – нога досі болить.

Щось усередині мене стискається від жаху. Я притискаюся до холодної стінки, намагаюсь зробити себе якомога менше, немов це допоможе.

І раптом двері ванної різко розчиняються.

Я зойкаю і заплющую очі, затамовую подих.

– Марина…

Мій мозок ще не встигає усвідомити, хто це говорить, а серце робить різкий ривок у грудях.

Я розплющую очі.

На порозі стоїть Андрій.

Його очі сповнені здивування, на обличчі розгубленість. Він переводить погляд на розкидані по підлозі баночки, на розлитий крем, на рушник, який звісився так, що може впасти.

А потім…

Раптово Андрій підбігає до мене і міцно притискає до себе.

– Я так злякався! – його голос зривається, руки стискають мене так, ніби він боїться, що я розчинюся. – Коли я повернувся і побачив відчинені двері… Господи, Марина…

Він хитає головою, і я відчуваю, як його пальці тремтять.

Я завмираю в його обіймах.

Це вперше за стільки часу, коли він так переживає за мене. Коли його руки так міцно мене тримають. Коли я відчуваю його запах так близько, відчуваю тепло його шкіри, відчуваю, як б’ється його серце.

Цей момент здається таким незвичним, що я боюся поворухнутися, боюся вдихнути, щоб не зруйнувати його.

Його дихання повільно заспокоюється. Андрій відсторонюється і дивиться мені у вічі.

– Що тут сталося?

Я дивлюся на розбиті баночки, на безлад, на свої тремтячі руки і розумію, що правду сказати не можу.

– Випадково перекинула, – тихо кажу я.

Андрій ще раз мене оглядає, і його погляд зупиняється на моїй нозі.

– Ти поранилася!

Я навіть не встигаю щось відповісти, як він обережно бере мене на руки і несе у вітальню.

– Андрію, я можу сама… – намагаюся заперечити, але він не слухає.

– Ти не можеш ставати на ногу, – його голос твердий та рішучий.

Його руки сильні, теплі. І він несе мене так легко, ніби я зовсім не важу нічого.

Андрій опускає мене на диван, швидко приносить аптечку і стає на коліна переді мною.

– Дай подивлюся, – каже він і обережно бере мою ногу в руки.

Я трохи здригаюся від дотику, і Андрій піднімає на мене погляд.

– Болить?

– Трохи, – зізнаюся я.

– Потерпи.

Він акуратно витирає кров, потім бере антисептик і змочує ватний диск.

– Трошки щипатиме, – попереджає він і обережно прикладає ватку до рани.

Я сичу від несподіваного печіння.

– Вибач, – каже він. – Ще трохи.

Його пальці легкі, рухи впевнені. Андрій акуратно прикладає стерильну серветку, закріплює її бинтом.

Я мовчки дивлюся на нього.

На його зосереджене обличчя.

Коли Андрій закінчує, то піднімає погляд і довго дивиться мені у вічі.

– Все добре, – каже він. Андрій підводиться і сідає поруч.

Його рука тягнеться до мого обличчя, і він ніжно відсуває волосся, що прилипло до моїх щік.

Я затамовую подих.

Андрій нахиляється ближче.

Я відчуваю його подих на своїх губах.

І раптом…

Мій живіт видає гучний, жахливий буркітливий звук.

Я завмираю.

Андрій теж.

Кілька секунд ми просто дивимося одне на одного.

А потім він посміхається.

– Коли ти востаннє їла?

Я кліпаю. Я намагаюсь згадати, але не можу.

– Я… я не знаю…

– Це не діло, – рішуче каже чоловік.

Він швидко приносить із спальні подушки, допомагає мені зручно вмоститися, вмикає мій улюблений фільм.

– Я зараз.

І йде на кухню.

Я чую, як він щось там робить, як гримлять тарілки.

Через кілька хвилин він повертається з тарілкою фруктів.

– Ось, поки що перекуси, – каже він.

Я беру шматочок яблука, повільно кладу його до рота.

– А що далі?

– А далі… я приготую для тебе романтичну вечерю.

Я широко розплющую очі.

Андрій дивиться на мене і всміхається. Так, як давно вже не всміхався.