Глава 17

Марина

Я біжу.

Сльози заливають очі, роблять світ навколо примарним і розмитим. Всі контури стираються, фарби зливаються в одну сіру пляму. Переді мною – лише каламутна завіса, крізь яку пробивається сліпуче світло вуличних ліхтарів.

Я не бачу дороги, не помічаю людей, що проходять повз. Усе зникає. Лишається тільки це пекуче відчуття всередині – важке, нестерпне, воно стискає груди так, що я не можу вдихнути. Я задихаюся, хапаю ротом повітря, наче потопельник, що вирвався на поверхню.

Кожен крок дається важко. Ноги підкошуються, здається, що зараз я впаду, розіб’юся, розсиплюся на дрібні шматочки, які вже ніколи не зберуться докупи. Але я не зупиняюся. Не можу. В голові б’ється тільки одна думка: додому. Додому, де все зруйновано. Де вже нічого немає. Де немає Андрія.

– Дивись, куди йдеш, курка сліпа! – чужий голос ріже по вухах, грубий, злий.

Я налітаю на когось, різкий поштовх змушує похитнутися, але я навіть не дивлюся, хто це. Мені байдуже. Мене хитає, все довкола тоне в глухому гулі, але я продовжую бігти. Ще трохи. Ще кілька кроків.

Я добігаю до дверей, ледь не перечіплююся через власні ноги. Тремтячими пальцями дістаю ключі. Вони вислизають, дзвінко падають на підлогу. Я нахиляюсь, намагаюся схопити їх. Руки не слухаються, серце скажено калатає у грудях, стукіт віддається у скронях.

Нарешті ключ у замку. Двері піддаються. Я вриваюся всередину, закриваю двері і спиною притискаюся до дерева.

Земля зникає з-під ніг. Я повільно сповзаю вниз, обіймаю себе руками, наче це може втримати мене від розпаду. Груди судомно здригаються, із самого нутра виривається ридання – голосне, нестримне, таке, що здається, ніби луна розходиться по всій квартирі. Мене трясе, кожна клітина мого тіла тремтить, я задихаюся від власних сліз.

Я б’ю долонями по підлозі, нігті впиваються в дерев’яну поверхню. Знову і знову. Доки не починає боліти. Але цей біль невиразний. Він не заглушає той, що розриває мене зсередини.

Мене нудить. Я хапаюся за живіт, встаю, хитаючись, і кидаюся до ванної.

Коліна вдаряються об холодну плитку. Я схиляюся над унітазом. Чекаю, що біль вирветься назовні, що щось усередині нарешті звільниться. Але нічого. Тільки порожнеча. Тільки нестерпне відчуття втрати. Мене просто скручує, спазм стискає живіт, але всередині – пустота. Я не їла з учорашнього вечора.

Дихати важко. Тіло ніби належить комусь іншому. Я підвожусь і тремтячими руками стягую з себе кофту, розстібаю ліфчик. Але ремінь на джинсах не піддається, пальці занадто слабкі, вони не слухаються.

– Чорт! – мій власний голос здається мені чужим.

Я розвертаюся і змахом руки збиваю все з полиці. Баночки падають, розбиваються, крем розтікається по підлозі. Я дивлюся на цю пляму, на уламки скла.

Навіщо мені це все? Навіщо я витрачала час на догляд, на макіяж, на спроби бути гарною?

Я так старалася… Я так хотіла, щоб він бачив мене… А йому було байдуже.

Сльози накочуються з новою силою. Я роблю крок назад – і раптом відчуваю різкий біль у стопі. Щось гостре врізається в шкіру. Я кричу. Голосно. Не тільки від болю. Від усього. Від відчаю. Від усвідомлення того, що втратила все.

Як жити далі? Як?!