Глава 16

Андрій

Я повертаюся додому, відчиняю двері, переступаю поріг – і відразу відчуваю цю напругу. Вона невидима, але вона тут. Вона розтікається по стінах, проникає в повітря, осідає на мені важким вантажем.

Марина сидить у вітальні, книжка лежить у неї на колінах, але вона її не читає. Погляд спрямований в одну точку, ніби вона думає про щось важливе. Думає про щось, про що не хоче говорити.

Я знімаю куртку, ставлю телефон на полицю, проходжу в ванну, щоб умитися, та холодна вода не змиває напруги. Вона лише освіжає шкіру, але всередині залишається те саме відчуття… Якесь дивне, незрозуміле, липке.

Я наче виконую звичні дії, наче все йде за планом. Але всередині щось не так…

Колись Марина зустрічала мене по-іншому. Колись між нами не було цієї тиші. Колись я повертався додому і справді відчував, що повернувся.

Але зараз щось змінилося.

І я не знаю, коли саме це сталося.

Я не знаю, це Марина стала іншою, чи я змінився настільки, що повернення додому вже не здається поверненням…

Я бачу, як Марина кидає на мене короткі погляди, як ніби хоче щось запитати, але мовчить. Між нами з’явилася тріщина, і я не знаю, чи вона була завжди, чи з’явилася нещодавно.

Може, я просто почав її помічати?..

День проходить, як завжди. Робота. Дзвінки. Рішення, які потрібно ухвалювати. Люди, з якими потрібно говорити. Все це створює ілюзію звичного життя. Все це дає відчуття, що все гаразд, що я контролюю ситуацію.

Але коли приходить вечір, я вже не хочу залишатися в чотирьох стінах.

Тому що вечір – це моя втеча.

Я чекаю, коли Марина втомлено зітхне, сховається під ковдрою. Коли дім затихне.

І тоді я виходжу.

Надягаю куртку. Беру ключі. Закриваю двері якомога тихіше.

Я йду знайомою дорогою, кроки рівні, упевнені.

Ці кілька хвилин, поки я йду вулицею, завжди наповнені очікуванням.

Я відчуваю, як кров швидше пульсує в жилах, як у грудях розливається тепло, як думки, що цілий день сковували мене, раптом відступають.

Я знаю, що через кілька хвилин переступлю поріг іншого будинку.

Там мене чекають.

Там я потрібен.

Там мене хочуть бачити.

Вечори надихають мене.

Вони наповнюють мене відчуттям, що я щось значу, що від мене щось залежить.

І щоразу, коли я відкриваю ті двері, я відчуваю це гостро – як різницю між днем і ніччю, між тишею і теплом, між байдужістю і очікуванням.

Я заходжу всередину – і напруга зникає.

Тут я потрібен.

Тут я можу бути собою.

Я відчуваю, що роблю щось важливе.

Що я – рятівник.

Що я даю надію.

І це відчуття, ця роль – вона робить мене живим.

Ввечері я стаю іншим. Я вже не той чоловік, який повертається додому і не знає, що сказати дружині, бо здається, що всі слова вже давно неактуальні. Я – той, хто може щось змінити.

Той, хто може допомогти.

Той, хто відчуває, що його підтримка, увага і присутність важливі.

І я не знаю, чи зможу колись відмовитися від цього. Від цього відчуття, що я потрібен.