Глава 15

Марина

Я повертаюся додому в такому стані, що ледь не випускаю ключі з рук, коли намагаюся відчинити двері. В голові пульсує одне-єдине слово – чому?

Чому я побачила Лізу там, де її не мало бути?

Чому вона так плуталася в поясненнях?

І чи Коханий А – це Андрій?

Варіанти відповідей крутяться в голові, як клубок змій, але жодна з них не є нормальною.

Я заходжу до квартири, зачиняю за собою двері й повільно знімаю пальто, ніби кожен рух дається мені зусиллям. Хочеться просто впасти на ліжко й заплющити очі, але всередині мене вирує злість.

Андрія немає вдома. І я розумію, що це навіть краще.

Я знаю себе. Знаю, що якби він зараз був тут, то я б не змогла стримати емоції.

Ми б почали сперечатися.

Він би зробив здивовані очі й запитав: «Що за маячня, Марино? Яка ще Ліза?»

Я б закричала. Він би розізлився у відповідь.

Ні. Так не можна.

Я сідаю на диван, беру телефон і знову прокручую в голові все, що бачила.

Мені потрібні докази.

Я маю зрозуміти, що відбувається, перш ніж ставити Андрію питання.

І цього разу я не буду закривати очі.

Перші кілька днів я просто спостерігаю.

Я помічаю дрібниці, на які раніше не звертала уваги.

Андрій почав поводитися… інакше.

Він став частіше виходити ввечері. Раніше його робочий графік був передбачуваним: вранці робота, після роботи – додому, у вихідні іноді зустріч із друзями. Але тепер усе змінилося.

Кілька разів він виходить після вечері і не пояснює куди. Просто каже: «У справі» або «Швидко повернуся».

Я помічаю, що після таких виходів він повертається збуджений.

Його очі блищать, він кидає речі куди-небудь, а коли я питаю, як пройшов вечір, Андрій ухиляється від відповіді.

Один раз я наважуюся поставити йому питання прямо:

– Андрію, що у тебе за справи ввечері?

Він навіть не моргає.

– Робочі моменти.

– Після роботи?

– Так, у нас зараз напружений період.

– А з ким ти зустрічаєшся?

Тиша.

А потім він сміється.

– Марино, ти що, мене допитуєш?..

Я відчуваю, як у грудях піднімається хвиля злості, але я примушую себе вдати байдужість.

– Та ні, просто цікаво.

Він цілує мене в щоку і каже:

– Не хвилюйся так.

Але я вже хвилююся.

Ще й як.

Минає тиждень.

Я спостерігаю, я запам’ятовую, я складаю докупи всі деталі.

І щоразу виходить та сама картинка.

Андрій виходить у певні години. Після восьмої вечора. Повертається приблизно через дві години. Завжди у хорошому настрої. І щоразу уникає прямих відповідей.

Я починаю задавати собі неприємні питання.

Що, як я не просто накручую себе?

Що, як у нього справді є хтось інший?

І одного вечора я більше не витримую.

Я вирішую дізнатися правду.

Він збирається виходити, як завжди.

Стає біля дзеркала, поправляє комір сорочки, одягає куртку, швидко перевіряє телефон.

Я сиджу на дивані з книгою, роблю вигляд, що читаю, але насправді ловлю кожен його рух.

– Ти знову надовго? – спокійно питаю.

– Не знаю. Подивлюся, як піде.

Андрій посміхається мені і виходить.

Я чекаю дві хвилини.

Беру куртку, відкриваю двері й виходжу за ним.

Йти доводиться обережно.

Я тримаю дистанцію, не підходжу надто близько, щоб він не помітив мене.

Він йде швидко, упевнено.

Мені цікаво, чому він ніколи не бере автомобіль.

Я отримую швидку відповідь, коли Андрій заходить у багатоквартирний будинок неподалік.

Я зупиняюся, ніби врізаюся у невидиму стіну.

У грудях щось стискається.

Будинок.

Не офіс, не кав’ярня.

Квартира.

Я повільно роблю вдих і видих, але це не допомагає.