Глава 13

Марина

Я намагаюся забути. Справді намагаюся.

Удома тепло, затишно, знайомо. У мене є свої справи, свої турботи. Але всередині щось продовжує свербіти, не дає спокою.

«Домовленість…»

Це слово крутиться в голові, як настирливий комар. Я не знаю, що вони мали на увазі, але щось підказує, що нічого хорошого.

Андрій поводиться так, ніби нічого не сталося. Він спокійний, уважний… Занадто уважний.

Але є дещо, що його видає.

Його телефон.

Тепер він часто на нього відволікається, гортає щось, перечитує.

– Щось цікаве? – питаю я невимушено, коли він утретє за день не чує, що я до нього звертаюся.

Андрій здригається та швидко ховає телефон у кишеню.

– Нічого особливого.

– Гаразд…

І його голос… Я знаю його голос. Там є тінь роздратування. Майже непомітна.

Мене це насторожує.

Я не одразу наважуюся перевірити його телефон.

Але потім момент настає.

Андрій іде в душ і залишає телефон на дивані. Я не можу встояти.

Швидко розблоковую.

Перше, що кидається в очі – номер у контактах.

«Л.»

Просто літера. Без прізвища. Без фото.

Але я здогадаюсь, кому належить цей номер.

Моє серце пропускає удар.

Я хочу подивитися більше. Можливо, повідомлення, історію дзвінків…

Але в цей момент чую, як вимикається вода в душі.

Я кидаю телефон на місце й сідаю, намагаюсь виглядати спокійною.

Але спокою немає.

Ніч приходить швидко, але я не можу заснути.

Андрій поруч, його дихання рівне, спокійне.

І мені на хвильку здається, що все у нас добре.

Я вже майже засинаю, коли він раптом обережно піднімається з ліжка.

Я закриваю очі.

Він бере телефон і тихо виходить у коридор.

Я напружуюся.

Щось всередині мене кричить: йди за ним.

Я обережно підводжуся, босоніж іду до дверей.

І чую його голос.

Тихий. Стриманий.

– Так… Я знаю. Я пам’ятаю…

Я не дихаю.

– Ні, зараз не можу. Так, вона спить.

Вона.

Це про мене.

– Завтра. Завтра усе буде.

У мене стискається горло.