Глава 12

Марина

Потяг сповільнюється. Колеса стукають по рейках, наче величезне серце, яке ось-ось зупиниться. Крізь вікно пробивається ранкове світло, наповнюючи купе м’яким, трохи розмитим сяйвом. Я краєм ока стежу за Лізою. Вона вже підвелася, відкрила свою валізу й почала збирати речі.

Андрій теж підводиться. Без зайвих слів бере її сумку, легко піднімає й ставить біля дверей. Вона кидає йому вдячний погляд, а він відповідає їй легким, майже ніжним нахилом голови.

Я стискаю зуби.

– Ой, який ти уважний, – не втримуюся я. – Прямо справжній джентльмен.

Андрій не реагує. Ліза теж мовчить, але я помічаю, як напружуються її плечі.

Вона виймає з сумки дзеркало, швидко поправляє волосся. Трохи фарбує губи – якось занадто старанно для ранкового виходу з потяга.

– Котра година? – питає вона в Андрія.

– Ще є трохи часу, – відповідає він, дивлячись на екран свого телефону.

Я скручую руки в замок. Андрій не дивиться на мене взагалі.

Чудово. Просто чудово.

Ліза вдягає куртку, обертається до Андрія. Її рухи повільні, ніби вона відтягує цей момент.

– Дякую за допомогу, – каже вона й дивиться прямо йому в очі.

– Без проблем, – Андрій киває, і на його обличчі з’являється щось схоже на теплу усмішку.

Я мало не фиркаю.

Ліза бере свою сумку, Андрій же нахиляється, піднімає її валізу, ніби вона важить не більше за пір’їнку.

– Давай я донесу, – каже він спокійно.

Вона дивиться на нього, мовби з сумнівом.

– Ти впевнений?

– Та що тут нести?!

Вони виходять у коридор. Я йду за ними, але трохи повільніше. Моє серце стукає в такт із колесами потяга.

Ліза й Андрій стоять біля виходу. Потяг майже зупинився. Я хочу бути ближче, хочу чути кожне слово.

– Тільки не забувай про нашу домовленість, – тихо каже Ліза.

Я завмираю.

Домовленість?..

Що за домовленість?

Андрій коротко киває. Він не виглядає ні винним, ні стурбованим. Просто спокійним.

Я сильніше стискаю руки.

Ліза швидко обіймає його. Я бачу, як її пальці легко торкаються його спини.

Мені хочеться закричати.

Потім вона відходить, піднімає валізу й виходить на платформу.

Андрій спокійно стоїть біля дверей, ніби нічого особливого не сталося.

Я дивлюся на нього й відчуваю, як усе всередині мене застигає.

Він думає, що я нічого не помітила. Що я нічого не зрозуміла.