Глава 11

Марина

Двері купе відчиняються, і Андрій заходить усередину. Я бачу, що він трохи напружений. Не настільки, щоб це було відверто помітно, але достатньо, щоб я це відчула. Його рухи різкіші, ніж зазвичай, погляд відсторонений.

Він швидко кидає погляд на Лізу, майже непомітно, але я встигаю це підмітити.

Потім Андрій одразу дивиться на мене, і його обличчя набуває нейтрального виразу, такого, ніби нічого не сталося.

– Нарешті ти повернувся, – кажу я, склавши руки на грудях.

Андрій лише киває й мовчки сідає на своє місце.

– А знаєш, хто заходив, поки тебе не було? – продовжую я, спостерігаючи за його реакцією.

– Хто? – питає він, гортаючи щось у телефоні.

– Провідник, – кажу я легким тоном.

Він трохи сповільнює рухи, але все ж робить вигляд, що нічого важливого не почув.

– Дуже приємний чоловік, – додаю я. – Такий уважний. І, що цікаво, дуже відвертий.

Андрій не піднімає на мене очей.

– Він розповів мені про деякі деталі до однієї кумедної історію, – не зупиняюся я. – Уявляєш, виявляється, вчора вночі сталася дещо… незручна ситуація.

Ліза різко завмирає, з її обличчя миттєво зникає будь-який колір.

Андрій нарешті піднімає на мене погляд, але намагається виглядати байдужим.

– Що ще за деталі? – питає він рівним голосом.

Я схиляю голову набік, ніби роздумуючи, як краще відповісти.

– Розповідав про те, як одна людина, будучи справжнім джентльменом, допомагала іншій людині з розстебнутими штанами.

Ліза здригається й нервово стискає край своєї кофти.

Андрій на секунду затримує дихання, потім різко видихає.

– Марина, що за дурниці? – каже він. Андрій намагається говорити дратівливо, але я бачу, що він напружений.

– Дурниці? – я роблю великі очі. – Тобто провідник збрехав?

– Я не кажу, що збрехав, – відповідає Андрій, і в його голосі з’являється роздратування. – Але ти зараз робиш із цього якусь драму.

Я всміхаюся.

– Ой, та яка там драма, справжня комедія… Як це – допомогти в такій ситуації?

Ліза раптом піднімається.

– Вибачте, мені треба… в туалет, – каже вона й виходить.

Я мовчки дивлюся їй услід, потім переводжу погляд на Андрія.

– Вона якась надто нервова, тобі не здається?

Андрій стискає губи.

– Марина, може, вистачить?

Я вдоволено знизу плечима.

– Добре, як скажеш…

Ми снідаємо в напруженій тиші. Я намагаюся не зводити очей із Лізи й Андрія, ловлю кожен їхній погляд, кожен жест.

Ліза намагається виглядати спокійною, але я бачу, як вона раз у раз непомітно поглядає на Андрія. І що мене дратує ще більше – він теж на неї дивиться.

Швидко, майже непомітно. Але дивиться.

Я беру чашку чаю, щоб приховати, як у мене тремтять руки.

– Лізо, ти завжди така тиха за сніданком? – питаю. Я роблю вигляд, що хочу поговорити.

– Що?. – вона піднімає на мене очі. – Та ні, просто ще не прокинулася.

– Може, ти не виспалася?.. Мабуть, думала постійно про щось чи про когось?.. – підколюю я.

Вона різко відводить погляд.

Андрій мовчить, але я бачу, як його пальці напружено стискають чашку. Нехай біситься…

Я виходжу в коридор, щоб перевести подих. Але буквально через хвилину мені погано від думки, що вони там залишилися вдвох.

Я рвучко відкриваю двері.

Ліза здригається.

Андрій швидко відводить погляд у бік, робить вигляд, що гортає телефон.

Я помічаю дещо цікаве.

У руках Лізи новий телефон. І не простий, а саме той, про який я мріяла останні місяці. Той, що я просила в Андрія на День народження.

– О, у тебе новий телефон? – питаю. Я намагаюсь говорити невимушено.

Ліза стискає гаджет у руках, ніби боїться, що я його заберу.

– Так, просто… Вчора він був у сумці, – відповідає вона невпевнено.

Я мружу очі.

– Гарний вибір. Здається, я теж хотіла такий.

Андрій мовчить.

Раптом телефон у Лізи видає звук повідомлення.

Вона швидко читає його. Потім миттєво ховає телефон.

А потім… Вона посміхається Андрієві.

Ледве помітно.

Андрій, здається, навіть не піднімає голови, але я відчуваю, що він усе бачить.