Глава 10

Марина

Я намагаюся не накручувати себе. Чесно. Але з кожною хвилиною мені це вдається все гірше.

Ліза виглядає втомленою, блідою. Вона не схожа на ту веселу й безтурботну студентку, якою була ще вчора. Вона мовчки дістає телефон, намагається зосередитися на екрані, але пальці її нервово смикають ковдру.

– Лізо, ти точно нормально себе почуваєш? – питаю я знову.

Дівчина піднімає на мене погляд і на мить затримує дихання, ніби обдумує, що сказати.

– Так, все гаразд. Просто ніч була важкою, – нарешті відповідає вона.

Я киваю, але щось у її голосі змушує мене напружитися ще більше.

Андрій тим часом витягується, знову позіхає і починає ритися у своїй сумці.

– Треба вмитися, – каже він. – Піду до туалету.

Я ледь стримуюся, щоб не кинутися за ним слідом. Але це ж було б смішно, правда? Я не якась параноїчка, не збираюся перевіряти кожен його крок.

Я залишаюся на місці.

Відчуваю, як Ліза дивиться на мене. Вона мовчить, але я бачу її погляд. Якийсь дивний. Наче винуватий.

– Ти щось хочеш сказати? – тихо питаю я.

Ліза нервово облизує губи.

– Ні, – відповідає вона, але очі її говорять зовсім інше.

Я більше нічого не питаю. Просто дивлюся у вікно і намагаюся вмовити себе, що я накручую себе даремно.

Андрія немає вже більше десяти хвилин. Я намагаюся переконати себе, що це абсолютно нормально, інколи ранковий туалет займає багато часу, але всередині все одно піднімається тривога, така липка й неприємна. Від неї хочеться скинути ковдру, встати й піти перевірити, чи все гаразд, чи не допомагає він ще комусь, але я стримую себе, бо це було б безглуздо, бо я не параноїчка, бо врешті-решт, скільки разів бувало, що він довго затримувався в туалеті через якісь свої чоловічі справи, про які я навіть думати не хочу.

Я тільки підводжуся, щоб хоча б випити води й трохи заспокоїтися, коли у двері купе стукають.

– Заходьте! – кажу я, роздратовано й різко, тому що мій нервовий стан уже дістав мене саму.

Двері відчиняються, і я бачу провідника – того самого, що вчора розповідав мені, який у мене чудовий чоловік, як мені пощастило, що він такий турботливий і уважний. Вже тоді мене це трохи вибісило, але я вирішила не надавати значення. Що взагалі може знати цей провідник?

– Добрий ранок, – каже він, але дивиться не на мене, а на Лізу, яка вмить напружується, ніби той простий погляд – це щось загрозливе, щось, від чого хочеться сховатися під ковдрою й зробити вигляд, що тебе тут немає.

– Як почуваєтесь? – питає він, голос у нього занадто поблажливий, ніби він спілкується з малою дитиною.

– Добре, – відповідає Ліза майже відразу, швидко та чітко, але я помічаю, що її руки стискаються в кулачки, що вона навіть не дивиться в бік провідника, а її губи нервово пересохли. Вона намагається їх облизати, але язик теж сухий.

– Ви впевнені? Бо вчора виглядали не дуже…

Ліза знову киває, і знову це виглядає так, ніби вона хоче від нього позбутися, ніби тільки й чекає, щоб він пішов і більше не нагадував їй про щось неприємне.

– Все нормально, чесно, – каже вона, і цього разу навіть намагається всміхнутися, але виходить кепсько, виходить так, ніби вона ледве стримується, щоб не закусити губу й не заскавчати.

Провідник знизує плечима.

– Ну, добре, – каже він, нарешті переводячи погляд на мене, ніби щойно згадав, що я тут узагалі є. – Просто якщо що, ви звертайтеся.

Я коротко киваю, бо мені нема що сказати, і взагалі мені не подобається, як він поводиться, ніби намагається щось випитати, але при цьому робить вигляд, що його це не дуже цікавить.

– Вам пощастило, що її чоловік був поряд, – додає він, і цього разу його голос звучить ще поблажливіше, а я напружуюся так, ніби всередині мене хтось натягнув струни й тепер вони вібрують, створюючи дивне, негармонійне звучання.

– А можна подробиці? – питаю я, і голос мій уже зовсім не такий рівний, як мені хотілося б.

Провідник дивиться на мене здивовано, навіть трохи зніяковіло, ніби йому взагалі дивно, що я про це питаю, ніби це якийсь факт, про який всі вже знають, а я от тільки зараз вирішила поцікавитися подробицями.

– Ну, ваш герой, – каже він, знову повертаючи на обличчя цю дратівливу посмішку, від якої мені хочеться вчепитися йому в груди й змусити говорити нормально, без цього зверхнього тону, без цієї гри в загадки. – Він же допоміг дівчині.

– Так, я знаю, – кажу я, і руки мої самі собою стискаються на ковдрі.

– Він молодець. Бо ситуація ж яка… незручна.

Я зціплюю зуби.

– Яка ситуація?

Провідник сміється, ніби це просто кумедний випадок, який варто розповідати друзям під час обіду.

– Так він же тільки-тільки зайшов у туалет, тільки й устиг штани розстебнути… як тут влітає вона!

У мене ніби вибивають землю з-під ніг.

– Що?

– Ну, Ліза. Бідолашна дівчина. Вибігла, мало не втратила свідомість. А ваш чоловік що? Добрий чоловік. Не вигнав її. Поступився чергою. Ще й допоміг!

Я не можу повірити в те, що щойно почула.

– То він був там… з розстебнутими штанами? – питає.

Провідник знизує плечима, ніби це не важливо.

– Ну, так. Він же сам хотів у туалет. Але ж, бачите, який порядний…

Я не можу дихати.

Ліза різко натягує ковдру до підборіддя.

– Я хочу спати, – бурмоче вона і заплющуючи очі, ніби це може захистити її від усього світу.

Провідник весело додає:

– От чесно, таких відважних чоловіків зараз нечасто зустрінеш.

І виходить.

А я залишаюся сидіти, з широко розплющеними очима, з абсолютно порожньою головою, з відчуттям, що щось перевернулося в мені, що всі мої думки про цей інцидент, про ніч, про Андрія, про цю поїздку, про мій шлюб тільки-но розсипалися на уламки, які я навіть не знаю, чи хочу збирати.