Глава 7

Марина

Я вирубаюся майже миттєво. Очі злипаються, тіло важчає, думки розчиняються у теплому напівзабутті. Востаннє я ще відчуваю, як вагон легенько хитається на рейках, а потім свідомість вимикається.

Просинаюся від того, що в темряві розривається будильник. Чорт! Я забула його вимкнути. Спеціально ставила рано, щоб встигнути все перед від’їздом. Намацую свій телефон, швидко тицяю пальцем по екрану, і пронизливий сигнал нарешті стихає.

Хочу просто повернутися на інший бік і заснути знову. Але крізь сон ліниво кидаю погляд на сусідню полицю і… вона порожня.

Ліза вийшла? Напевно, у туалет. Або просто ходить по коридору – розминається. Вона ж казала, що не збирається лягати спати.

Раптом я відчуваю, що теж хочу до туалету. Надто вже багато чаю випила за вечір.

Зітхаю, спускаюся вниз, намацую капці. В купе темно, тільки за вікном тьмяне світло ліхтарів на якихось далеких станціях. Тихо. Самотньо.

Мені стає трохи прохолодно. А чи на замерз Андрій?.. Він мабуть знову розкрився... Я вже майже автоматично простягаю руку, щоб накрити його ковдрою, але…

Ковдра рівно застелена.

Полиця порожня.

Андрія немає.

Я завмираю.

Куди він міг подітися?..

Значить, теж пішов до туалету? Це логічно. Буває ж таке... Але чомусь я не можу просто проігнорувати це. Щось у мені холоне, насторожується, розгортається всередині тонкою напруженою струною.

Я біля полиці, не рухаючись. Може, повернутися? Лягти, накритися ковдрою і переконати себе, що все гаразд?

Але ноги самі несуть мене до дверей.

Я виходжу у коридор. Тут темно, тільки тусклі вогники на стелі трохи освітлюють простір. Вагон дрібно здригається, ритмічно гуркотять колеса.

Я дивлюсь в один бік – туди, де туалети.

Там ніби нікого.

Жодного звуку.

Я роблю крок вперед, потім ще один. Вагон здається довгим, як тунель. Я доходжу до дверей туалету і несміливо пробую натиснути ручку. Зачинено.

Стою кілька секунд, намагаюсь почути хоч якісь звуки зсередини. Тиша.

Я розгублено оглядаюся навколо.

І тут ззаду – звук.

Глухий, приглушений.

Я різко повертаю голову.

І бачу їх.

Ліза та Андрій стоять біля дверей між вагонами на іншому боці. Вона схилилася до нього, щось шепоче, а він... Він стоїть так, ніби розривається між тим, щоб відповісти і зробити крок назад.

Мені стає холодно. Дуже холодно.

Я відчуваю, як щось у мені стискається.

Андрій піднімає голову. Наші погляди зустрічаються. І я бачу – шок, провину, виправдання.

Я розумію все без слів. І одночасно не хочу розуміти.

Раптово Ліза теж повертається і дивиться на мене. На її обличчі ні тіні збентеження. Просто здивування.

А потім вона легко сміється.

Я швидко прямую до них.

– Ой, Марино, ви нас злякали! – вона підстрибує на місці, ніби зовсім не розуміє, що тут не так. – Ми просто вийшли подихати! А тут ви! Я спочатку подумала, що це якась примара! – жартую вона, але мені не смішно

Андрій мовчить.

Я відчуваю, як серце гупає в грудях. Не знаю, що сказати. Не знаю, що робити. Я просто стою.

– Ти чого вийшла? – нарешті озивається Андрій. Голос його рівний, майже звичний. Але я знаю його надто добре.

– Хотіла… в туалет, – я ледве видавлюю з себе.

Ліза всміхається.

– Оце правильно! А то ви спали так довго, – говорить вона і осікається. – Чай був смачний, правда?..

Я мовчу.

Андрій переводить погляд з мене на неї, потім назад. І я бачу, як він злегка стискає кулаки. Він напружений.

– Йдемо, – каже він коротко.

Я не відповідаю. Просто повертаюся і йду до купе. Слухаю, як Андрій іде за мною.

Я не знаю, що робити з тим, що я побачила.

Але одне я знаю точно.

Спати я більше не зможу.