Глава 4

Поїзд рівномірно постукує колесами, похитуючи вагон, і я мимоволі розслабляюся. Ми з дружиною повертаємося з відпустки, і начебто все добре. Вона поруч, говорить про щось своє, жваво жестикулює, іноді сміється. Я киваю, вставляю короткі репліки, щоб підтримати розмову, але, по правді, більше думаю про інше.

Про те, що ця відпустка була… звичною. Не поганою, ні. Але такою ж, як і попередня. І ще одна до того. Така ж, як завжди.

Я звик до Марининого голосу. Я звик до того, що вона говорить багато. Я звик до того, як вона поправляє волосся, як згладжує зморшки біля очей, намагається їх приховати. Я навіть звик до того, що вона не фарбується більше, бо «немає сенсу».

Але все одно я помічаю, як її шкіра втратила колишню пружність, як погляд уже не грає тим самим вогнем.

Я відкидаюся на спинку сидіння і кидаю ще один погляд на дружину. Вона виглядає трохи втомленою, але задоволеною. Все ж таки відпустка пішла їй на користь: сонце, море, свіже повітря.

– Гарно було, правда? – вона повертається до мене, її очі сяють.

– Дуже, – я усміхаюся. – Особливо, коли тебе обпекло на другий день.

Вона сміється і легко штовхає мене ліктем. Я ловлю її руку і коротко стискаю. Колись давно такі дотики були сповнені електрики, зараз це щось буденне, звичне. Приємне, але без тієї гостроти, яка була на початку.

Я відкидаюся назад, дивлюся у вікно.

Та потім у вагон заходить вона.

Мимоволі піднімаю голову. Дівчина – молода, струнка, засмагла, з довгими ногами, які підкреслюють її короткі шорти. Білий топ облягає тендітну фігуру, відкриваючи трохи живота.

Вона посміхається так, немовби знає, що всі чоловіки готові опуститися перед нею на коліна. І вона має рацію.

Я опускаю очі.

Відчуваю, як в мені прокидається щось первісне – чоловічий інстинкт, оцінюючий погляд. Швидкий, миттєвий. Просто звичка.

Дівчина не проходить далі. Вона сідає поруч.

Олена ворушиться, напевно, їй не зручно, і вона пересідає навпроти. Я вже хочу сказати щось на кшталт «можеш сісти назад», але незнайомка випереджає мене.

– Ви ж не проти? – її голос дзвінкий, мелодійний.

– Звісно, – відповідає дружина, але дівчина навіть не дивиться на неї. Вона дивиться на мене.

– О, а ви теж гарно засмагли! Відпочивали на морі?

Я всміхаюся. Це просто ввічлива розмова.

– Так, тільки-но повертаємося.

Я чую, як Марина важко зітхає.

Чому вона так реагує? Це ж звичайна дівчина, звичайна розмова. Але щось у її погляді… Він затримується на мені на секунду довше, ніж треба.

Я відчуваю це. І, що найцікавіше, мені це подобається.

– Вам дуже личить засмага, – каже вона, ледь нахиляючи голову набік. Її довге волосся спадає на плече, і я мимоволі ловлю себе на тому, що стежу за цим рухом з задоволенням.

– Дякую, – хмикаю я. – Два тижні під сонцем, ще б не засмаг.

– Ви, напевно, тренуєтеся? Такі руки…

Я кидаю на неї короткий погляд. Вона відкрито ковзає очима по моїх руках. Не приховує.

Марина одразу ж втручається:

– Він не тільки тренується, а ще й у шахи добре грає.

Я усміхаюся краєм губ. Це що, ревнощі?

– Ой, шахи – це так цікаво! – вигукує дівчина, підводячи брови. – Мене б хтось навчив…

Вона знову дивиться не на Марину. На мене.

Я відчуваю погляд дружини, немов гостре лезо.