Глава 3

Я стою в коридорі, спершись лобом об холодне вікно, і намагаюся взяти себе в руки. Скло немовби висмоктує з мене рештки теплого повітря, яке ще залишилося всередині. Глибокий вдих, повільний видих. Повторити. Ще раз.

Це просто жарт, так?.. Просто випадкова нахабна дівчина, яка не знає меж. Андрій же нічого не зробив. Просто вів себе чемно. Він же завжди такий – ввічливий, стриманий, не з тих, хто піддається на провокації.

Але чомусь в грудях все стискається.

Наче щось гостре дряпає зсередини і змушую дихати через силу.

Не може бути… Я ж йому довіряю. Я ж знаю його. Я ж…

Я намагаюся заспокоїтися, намагаюся зібрати розсипані думки докупи для того, щоб буря в мені трохи вщухла.

Нарешті, вирішую повернутися в купе. Витираю вологі пальці об спідницю, беруся за ручку дверей, натискаю…

Не відкривається.

Що?

Я смикаю її сильніше. Знову. Ніби хтось тримає зсередини.

– Андрію? – гукаю і стукаю у двері.

Тиша.

Серце починає гупати в грудях сильніше. Я не розумію, що відбувається, але в голові з'являються якісь невиразні тривожні сигнали. Щось не так. Щось дуже не так.

– Андрію, що там? Відкрий! – голос виходить трохи хриплим, і я нервово облизую губи.

Ще кілька секунд тиші – і нарешті двері прочиняються.

Мій чоловік стоїть навпроти мене. Його обличчя абсолютно спокійне, навіть трохи відсторонене, але очі… Очі видають напруженість. Темні, серйозні, з ледь помітним відблиском чогось, що мені не подобається.

– Двері заклинило, – каже він, трохи роздратовано.

– Заклинило? – я хмурюся, намагаюся переварити почуте. – Чому?

– Звідки мені знати? Сам тільки що зрозумів, – у його голосі звучить нотка нервозності, яку він не може приховати.

Я дивлюся на нього і ковтаю тривожне відчуття, яке розростається всередині. Намагаюся зрозуміти, що в цьому всьому не так. Чому серце гупає так голосно, ніби попереджає мене про щось? Чому раптом захотілося втекти і сховатися?

Я заходжу в купе.

Переводжу погляд на нашу попутницю.

Вона сидить на своєму місці, ніби й не рухалася за цей час. Але її щоки розчервонілі, волосся трохи скуйовджене, дихання збите. Вона не дивиться на мене, її погляд стрибає по купе, як у людини, яка намагається не видати, що її щойно зловили на гарячому.

– Ти як? – питаю я, вдивляючись у її обличчя.

Вона здригається, ніби не чекала питання.

– Я?.. – на її губах з’являється нервова посмішка, а очі блимають швидше, ніж треба. – Все… все добре.

Але мені цього замало.

– Точно? – дивлюся пильно, не відводячи погляду.

Вона спочатку мовчить, потім хихикає, опускає голову і ховає очі.

– Я… мабуть, ще ніколи так добре себе не почувала.

Голова обертом. Я відчуваю, як у мене в животі стискається щось холодне й неприємне, як по шкірі пробігають мурахи. Повітря в купе стає важким, густим, наче ним неможливо дихати.

Я ловлю себе на тому, що обережно переводжу погляд на Андрія. Він стоїть поряд, нерухомий, мовби висічений з каменю. Його спина напружена, пальці стиснуті в кулак.

Мої очі ковзають по ньому, по ній.

А в голові повільно складається картинка, яку я не хочу приймати.

Буду вдячна за ваші коментарі