Глава 1

Я кладу голову йому на плече і заплющую очі, слухаю рівномірне постукування коліс. Потяг плавно хитається, наче колиска, і мене огортає приємна втома після двох тижнів ідеального відпочинку. Ми тільки-но повертаємося з моря, засмаглі, щасливі, з валізами, повними дрібниць, які мають нагадувати про цей час: мушлі, магнітики, якісь милі дурнички з базару, куплені в пориві раптової радості.

– Найкраща поїздка за всі роки, – тихо каже чоловік і погладжує мою руку. Його голос спокійний, майже муркотливий. – Я б іще залишився.

Я усміхаюся. Я теж.

Цей відпочинок і справді був особливим. Ми гуляли довгими вечорами набережною, їли свіжі фрукти просто на пляжі, купалися навіть тоді, коли сонце вже ховалося за обрій. Я почувалася знову молодою, закоханою, бажаною. Андрій постійно тримав мене за руку, цілував у скроню, жартував, наче ми тільки-но одружилися. Він дарував мені ті самі погляди, що й у молодості, від яких у мене підкошувалися ноги.

– Пам’ятаєш, як ти вчора реготала, коли я намагався зловити ту медузу? – він тихо сміється, а я відкриваю очі й дивлюся на нього.

– Ти не ловив медузу, ти від неї тікав! – я пирхаю і хапаю його за руку. – Тобто, скажи чесно, з ким ти там боровся – з морською тварюкою чи власною уявою?

– Неважливо, – він стискає мої пальці й підносить їх до губ. – Головне, що ти сміялася так, як давно вже не сміялася.

Я червонію, бо це правда. Ми давно не були такими щасливими. Відколи діти виросли і залишили нас удвох, здавалося, що між нами оселилася тиша, не неприємна, але така, що змушувала відчувати якийсь холодок. А тепер ми знову розмовляємо, ділимося думками. Я починаю вірити, що попереду в нас ще багато таких поїздок, багато таких вечорів.

А потім у вагон заходить вона.

Молоденька, худа, засмагла, з довгими ногами в коротесеньких шортиках і білому топі, який ледве прикриває її тендітний живіт. Вона невимушено усміхається, мовби знає, що всі на неї дивляться, і безцеремонно опускається поруч із Андрієм. Сидіти незручно, тому я пересідаю навпроти.

Я помічаю, як Андрій ніби мимоволі вирівнюється, як швидко ковзає по ній поглядом, перш ніж опустити очі. Якось надто швидко.

Я відганяю дурні думки. Просто втома.

– Ви ж не проти? – її голос дзвінкий, мелодійний, безтурботний. – Я просто не люблю сидіти на іншій стороні, мені там погано.

– Звісно, – кажу я, але вона навіть не дивиться на мене. Вона дивиться на нього.

– О, а ви теж гарно засмагли! – дівчина лукаво всміхається. – Відпочивали на морі?

– Так, тільки-но повертаємося, – Андрій посміхається у відповідь, і щось у його голосі змушує мене насторожитися.

Це дурниці. Це просто звичайна дівчина, яка просто сіла поруч. Але я вже не можу розслабитися. Я відчуваю щось гостре, неприємне під грудьми, наче несподіваний укол.

Вона розмовляє з ним так, ніби мене немає. Вона хихоче, торкається пасма свого волосся, трохи нахиляється вперед, і я бачу, як погляд Андрія мимоволі затримується на її відкритих плечах. Так, він відводить очі, але пізно. Я вже побачила.

Намагаюся сказати собі, що я накручую себе. Говорю, що Андрій – мій чоловік, і два тижні незабутніх вражень не можуть просто випаруватися через якусь випадкову дівчину в поїзді.

Але відчуття холоду, яке пробігає по шкірі, нікуди не зникає.

Буду дуже вдячна за підтримку.