Розділ 3

Він постукав у бокове скло кісточкою пальця, коротко, двічі, як стукають у двері кабінету, коли знають, що їх і так впустять. Я опустила скло. Дощ одразу бризнув мені на коліна, і разом з ним усередину зайшов запах мокрого асфальту і чогось терпкого, деревного, мабуть, його парфуму.

— Ви ціла? — спитав він.

Голос був низький і рівний, без жодного роздратування, і це налякало мене більше, ніж налякав би крик. Віктор, коли хтось дряпав йому машину на парковці, кричав так, що озиралися люди з сусіднього кварталу. Цей чоловік дивився на мене так, ніби щойно в нього в'їхала не стара «мазда», а просто трапилася дрібна незручність, як дощ без парасолі.

— Ціла, — сказала я і знову відчула на губах солоне. — Здається.

Він нахилився ближче, придивився до мого обличчя і, не питаючи дозволу, дістав з кишені пальта носову хустинку. Справжню, з тканини, складену вчетверо. Я не бачила таких років двадцять, відтоді як дідусь носив їх у кишені піджака. Він простягнув її мені, і я притисла хустинку до губи, бо не знала, що ще з нею робити.

— Голова не паморочиться? Нудить? Подивіться на мене.

Я подивилася. Очі в нього були світлі, сірі, як небо перед снігом, і такі уважні, що мені захотілося відвернутися. Він кілька секунд вивчав мої зіниці, потім, мабуть, вирішив, що я не помираю, і випростався.

— Подушка спрацювала, — сказав він. — Губу розбили об неї. До ранку набрякне, але нічого страшного.

— Ви лікар?

— Ні.

Більше він нічого не пояснив. Я раптом згадала, що винна тут я, і що зараз почнеться те, чого я боялася найбільше: протоколи, поліція, розмови про гроші, яких у мене немає. Я гарячково полізла в бардачок, де тато завжди тримав документи на машину, і витягла звідти поліс, загорнутий у прозорий файл.

— Ось страховка, — сказала я, тицяючи файл у вікно. — Я винна, я розумію. Запишіть номер, вони все компенсують. Я не тікатиму.

Він узяв поліс, але дивився не на нього. Під полісом у файлі лежало моє водійське посвідчення, і він розгорнув його двома пальцями, повернувши до світла ліхтаря. Я бачила, як його погляд пройшовся по моєму фото, по імені, по даті народження, а потім зупинився на прізвищі. І завис там.

Пауза тривала так довго, що я почула, як цокає аварійка його позашляховика. Дощ стікав йому за комір, але він не рухався. Потім повільно перевів очі з посвідчення на мене, і в цьому погляді вже не було ні уважності, ні турботи. Було щось інше, холодне і зосереджене, ніби він раптом побачив на шахівниці фігуру, якої там щойно не було.

— Литвин, — сказав він.

— Так.

— Віктор Литвин вам хто?

Я могла збрехати. Могла сказати «однофамілець», і він, мабуть, повірив би або вдав, що повірив. Але в мене не лишилося сил на брехню, а ще мені раптом стало все одно, що буде далі.

— Чоловік, — відповіла я. — Принаймні був ним до дев'ятої вечора.

Він не перепитав. Не здивувався, не всміхнувся, нічого. Склав посвідчення, поклав його назад у файл разом з полісом і повернув мені. Потім дістав телефон і відійшов на кілька кроків. Я чекала, що він зараз набере поліцію, і вже уявляла, як о третій ночі сидітиму у відділку з розбитою губою і пояснюватиму, чому їду в нікуди з валізою в багажнику. Але говорив він недовго і зовсім не з поліцією.

— Евакуатор буде за двадцять хвилин, — сказав він, повернувшись. — Вашу машину відвезуть у сервіс. Виходьте.

— Куди?

— У мою машину. Там тепло.

— Я нікуди з вами не поїду, — сказала я так твердо, як тільки змогла. — Я вас навіть не знаю.

Це була брехня, і, здається, він теж це зрозумів, бо куточок його рота ледь помітно сіпнувся. Він обперся долонею об дах «мазди», нахилився до вікна і сказав рівно, без жодного натиску:

— У вас розбита губа, розбита машина, валіза в багажнику і, наскільки я розумію, немає куди їхати. Інакше ви були б уже там, а не на Набережному о пів на третю ночі. Я не залишаю свідків посеред дороги о третій ночі. Виходьте.

Я хотіла сказати, що я не свідок, а винуватиця, але подумала, що для нього, можливо, це одне й те саме. І вийшла.

У його машині справді було тепло. Шкіряні сидіння, ледь відчутний запах кави і того самого деревного парфуму, тиша, у якій дощ по даху звучав як далекий барабан. Він поставив мою валізу в багажник, мою сумку поклав мені на коліна і, поки чекали евакуатор, не сказав жодного слова. Я дивилася на його профіль у світлі приладової панелі. Різке підборіддя, прямий ніс, коротко стрижене темне волосся, на скронях уже помітна сивина. На лівій долоні, якою він тримав кермо, був шрам, тонкий і білий, через усю долоню, від мізинця до великого пальця. Я відвела очі, бо мені здалося, що розглядати цей шрам надто особисто.

Коли евакуатор забрав «мазду», а він подзвонив комусь ще і коротко сказав «так, номер, на тиждень», машина рушила. Я хотіла спитати, куди ми їдемо, і чомусь не спитала. Тепло, тиша і рівне гудіння двигуна обгорнули мене так, ніби хтось накрив ковдрою. Останнє, що я пам'ятаю, це ліхтарі за склом, які розтягувалися в довгі золоті нитки, і думку, що я, мабуть, божевільна, якщо сиджу в машині людини, чиє обличчя мій чоловік перекреслив червоним маркером.