Розділ 2.2

Я скотила валізу сходами сама. Віктор не вийшов з вітальні, хоча я чула, як він говорить з кимось по телефону, тихо і ділово, ніби в нас нічого не сталося. Ілони внизу вже не було. У передпокої на комоді лежали ключі від білого кросовера, на якому я їздила останні три роки. Я подивилася на них і залишила, де лежали. Віктор сказав, що дасть мені тиждень, але я не хотіла від нього ні тижня, ні дня.

Телефон завібрував, коли я вже взувалася. Повідомлення від банку: картку заблоковано на вимогу власника рахунку. За хвилину друге: залишок на спільному рахунку нуль гривень нуль копійок. Він зробив це, поки я пакувала шкарпетки. Я перечитала обидва повідомлення двічі, наче там могла бути помилка, а потім сховала телефон у кишеню пальта. На моїй особистій картці, на яку я колись отримувала зарплату, лишалося дві тисячі триста гривень. Я пам'ятала цю суму, бо кілька днів тому купувала з неї подарунок Віктору на річницю. Годинник. Він лежав у шухляді мого столу, загорнутий у синій папір, і там і залишився.

Надворі мрячило, і дрібний холодний дощ одразу осів на волоссі. Під навісом біля гаража стояла моя «мазда». Стара, синя, з подряпиною на задньому крилі, яку тато все збирався зафарбувати і так і не встиг. Він подарував її мені на двадцять п'ятий день народження, а через рік його не стало. Віктор соромився цієї машини. Казав, що в неї вигляд, як у таксі з дев'яностих, і що сусіди можуть подумати, ніби в Литвиних проблеми з грошима. Він тричі пропонував її продати, і тричі я відмовлялася, вперше в житті впиралася так уперто, що він зрештою відступив і загнав її під навіс, з очей геть. Вона була записана на мене. Єдина річ у цьому домі, яка справді була моєю.

Я закинула валізу в багажник, сіла за кермо і повернула ключ. «Мазда» кашлянула, подумала і завелася, і я вперше за вечір ледь не розплакалася саме від цього: від того, що хоч хтось сьогодні мене не зрадив.

Коли я виїжджала з двору, мене щось змусило підвести очі. На другому поверсі, у вікні нашої спальні, горіло світло. Ілона стояла за склом у моєму халаті і махала мені рукою, повільно, з посмішкою, як махають подрузі, що йде додому після вдалої вечірки.

Куди їду, я не знала. Спершу просто вперед, геть від Козина, по мокрій трасі, де фари зустрічних машин розпливалися на склі довгими жовтими смугами. Двірники скрипіли, бо їх давно треба було поміняти. Я подумала про маму. Вона, мабуть, уже спала в Житомирі, у своїй квартирі з геранями на підвіконні, з учнівськими зошитами на кухонному столі. Я уявила, як дзвоню їй о першій ночі і кажу: мамо, мене вигнали, у мене немає ні дому, ні грошей, і чоловік у мене тепер чужий. І уявила, як вона мовчить у слухавку, а потім каже: що ж ти, доню, такого зробила? Я поклала телефон на пасажирське сидіння і не стала дзвонити.

Оксані я набрала двічі. Вона не відповіла. Звісно, вона спала, у неї завтра засідання, вона ще вчора скаржилася, що бере на себе забагато справ. Я написала їй коротко: «Віктор мене вигнав. Подзвони, коли зможеш». Повідомлення висіло непрочитаним.

До Києва я в'їхала вже за північ. Набережне шосе було майже порожнім, ліхтарі відбивалися в мокрому асфальті, а за парапетом темнів Дніпро, широкий і байдужий. Я їхала повільно, бо не мала куди поспішати, і думала про дурниці: що в багажнику немає моєї улюбленої чашки, що м'ята на кухонному підвіконні засохне без мене за тиждень, що я так і не викинула ті рекламні буклети з комода. Думати про дурниці було легше, ніж про те, де я ночуватиму.

Світлофор попереду блимнув жовтим. Я натиснула на гальмо, але, мабуть, запізно, а може, винні були мокра дорога і старі колодки, про які тато завжди казав: Марто, колодки треба міняти вчасно. «Мазда» ковзнула вперед, і в останню секунду я побачила перед собою широкий чорний задній бампер. Удар вийшов не такий гучний, як я чекала. Глухий, важкий, ніби хтось зачинив двері в сусідній кімнаті. Подушка безпеки вдарила мене в обличчя, і на мить усе стало білим.

Коли я змогла дихати, у роті був присмак крові. Я торкнулася губи, подивилася на пальці і чомусь засміялася. Ну звісно. Звісно, саме так мав закінчитися цей день.

Двері чорного позашляховика відчинилися. З нього вийшов чоловік, високий, у темному пальті, без парасолі, і дощ одразу почав темними плямами лягати йому на плечі. Він не поспішав і не кричав. Спершу подивився на свій бампер, потім на мою «мазду», потім, крізь лобове скло, на мене. Світло ліхтаря впало на його обличчя, і в мене всередині все похололо.

Я знала це обличчя. Я бачила його щодня, коли заносила Віктору каву в кабінет. Фото з ділового журналу, вирізане і пришпилене до коркової дошки над його столом, поміж графіків і схем об'єктів. Те саме різке підборіддя, ті самі світлі очі. Тільки на фото обличчя цього чоловіка було навхрест перекреслене червоним маркером, так сильно, що в одному місці папір прорвався.