Розділ 2

Валізу я знайшла в гардеробній на верхній полиці, за коробками з ялинковими іграшками. Велика, темно-синя, ми купили її для поїздки до Італії, яка так і не відбулася, бо в Ніни Петрівни саме тоді «прихопило серце» і Віктор не міг залишити маму. Колесо на ній досі було обмотане магазинною плівкою. Я зірвала плівку нігтями, поклала валізу на ліжко і розстебнула блискавку, а потім довго стояла над нею, бо не могла зрозуміти, з чого починають, коли треба вмістити сім років в одну валізу за одну годину.

Ніна Петрівна стала в дверях спальні. Не зайшла, а саме стала, спершись плечем на одвірок, схрестивши руки на грудях, так, щоб бачити і мене, і шафу, і туалетний столик. Перлове намисто лежало на її светрі рівно, жодна перлина не зрушила з місця. Я колись думала, що вона спить у цьому намисті.

— Не поспішай, — сказала вона. — Але й не затягуй. Віктору завтра рано вставати.

Я почала з одягу. Знімала з вішаків джинси, светри, сорочки, складала їх абияк, а потім, ловлячи себе на цьому, перескладала акуратно, бо мама з дитинства вчила, що речі треба поважати. Сукні, які Віктор купував мені для корпоративів і благодійних вечорів, я навіть не торкнулася. Вони висіли окремо, в чохлах, і мені раптом стало зрозуміло, що всі вони були не для мене, а для нього, для того, щоб поруч з ним стояла пристойно вбрана жінка. Нехай тепер у них стоїть хтось інший.

Коли я відкрила скриньку на туалетному столику, Ніна Петрівна вперше відірвалася від одвірка.

— Сережки дарувала я, — сказала вона. — На п'яту річницю. Вони залишаються в родині.

Я подивилася на сережки. Золоті, важкі, з гранатами, старомодні, я вдягала їх лише тоді, коли ми їздили до неї на неділю, бо вона ображалася, якщо їх не бачила. Мені вони ніколи не подобалися, і все одно було боляче, як від ляпаса. Я поклала їх на стіл перед нею і нічого не сказала. Інших прикрас у мене майже не було. Ланцюжок, який Віктор подарував мені на заручини, я зняла сама і поклала поруч. Ніна Петрівна задоволено кивнула, ніби я нарешті повелася як вихована людина.

Бабусину каблучку вона не побачила. Тонка, срібна, з маленьким аметистом, вона лежала не в скриньці, а в шухляді з білизною, загорнута в шкарпетку, бо я давно не наважувалася її носити: Ніна Петрівна якось назвала її «циганським дріб'язком». Я дістала шкарпетку разом з іншими, засунула в кишеню валізи і застебнула блискавку. Серце калатало так, наче я щось крала.

Далі ноутбук, зарядки, папка з дипломом і документами. Скетчбуки. Їх у мене було сім, по одному на кожен рік шлюбу, і в кожному кімнати, які я ніколи не зроблю, будинки, яких ніколи не побудують, кольори, про які ніхто не питав. Я поклала їх на дно валізи, під светри, і притисла долонею, ніби вони могли розлетітися.

Сумку з передпокою я взяла з собою ще на початку, бо не хотіла, щоб хтось у ній порпався. Ніна Петрівна це помітила. Вона дочекалася, поки я застібну валізу, і простягнула руку.

— Сумочку покажи.

— Ви серйозно?

— Цілком. Звідки мені знати, що ти не прихопила чогось із Вікторового кабінету? Там документи, там гроші. Я тебе сім років знаю, Марто, і досі не розумію, що в тебе в голові.

У сумці лежали гаманець, телефон, тека з аналізами і конверт. Вона знайшла конверт одразу, наче знала, де шукати. Відкрила, побачила купюри і підняла на мене очі з таким виразом, ніби спіймала мене за руку в чужій кишені.

— Це мої гроші, — сказала я. — Я їх заробила.

— Заробила? — Ніна Петрівна засміялася, коротко і сухо. — Ти за чотири роки не заробила навіть на колготки. Усе, що є в цьому домі, заробив мій син.

Вона сунула конверт у кишеню свого светра, а сумку повернула мені, як повертають річ, з якою все ясно. Я дивилася, як вона розправляє кишеню, і не могла поворухнутися. Вісімдесят тисяч гривень. Два роки чужих кухонь, дитячих кімнат, ночей над ескізами, поки Віктор спав. Мій перший етап ЕКЗ. Моя єдина спроба. Мені здавалося, що я зараз закричу, і я навіть відкрила рота, але звідти не вийшло ані звуку.

— І не дивися так, — Ніна Петрівна поправила намисто. — Ти мені нічого не довела за сім років. Пустоцвіт. Сім років з тебе нічого не вродило, а тепер ти ще й гроші рахуєш.

Вона сказала це спокійно, майже лагідно, як кажуть очевидні речі: що зимою холодно, а з тобою, Марто, не вродило нічого. Я стиснула ручку валізи так, що пальці побіліли, і вирішила, що не дам їй побачити мої сльози. Не сьогодні. Можливо, ніколи.