Розділ 1

— Вона вагітна, Марто. Від мене. Тож давай без істерик.

Віктор сказав це так, як говорив на нарадах про перенесення термінів здачі об'єкта: рівно, трохи втомлено, з легким натяком, що всі присутні мали б і самі здогадатися. Я стояла на порозі вітальні з коробкою в руках і чомусь думала не про його слова, а про те, що стрічка на коробці розв'язалася, поки я йшла від машини. Медовик із пекарні, яку він любив, сьома річниця нашого шлюбу, свічка у формі цифри «7» у кишені пальта. Я поверталася додому на дві години раніше, ніж обіцяла, бо хотіла встигнути накрити стіл. Встигла, щоправда, на інше.

На дивані сиділа Ілона. Моя Ілона, з якою ми ділили одну кімнату в гуртожитку на першому курсі, яка плакала в мене на плечі після кожного невдалого побачення і на нашому весіллі ловила букет так завзято, що зламала каблук. Вона сиділа, підібгавши ноги, у моєму халаті. Сірому, трикотажному, з витягнутими від прання кишенями, який я вдягала щоранку останні три роки. На журнальному столику стояла відкрита пляшка шампанського і два келихи. Віктор не пив шампанського. Він сім років повторював, що від нього в нього болить голова і що це «напій для дівчат на випускному», тому на всіх наших святах я пила його сама.

Виявляється, не на всіх.

— Мартусю, — Ілона підвелася і поправила пасок халата так, ніби це вона тут була господинею, а я гостею, що прийшла не вчасно. — Ми не хотіли, щоб ти так дізналася. Чесно. Ми збиралися тобі сказати, просто чекали правильного моменту.

— І правильний момент мав настати в день нашої річниці? — спитала я і сама здивувалася, як спокійно це прозвучало.

Я поставила коробку на комод у передпокої, поруч із ключами від машини та стосом рекламних буклетів, які я весь тиждень збиралася викинути. Руки не тремтіли. Мабуть, так буває, коли тебе б'ють надто сильно: тіло ще не розуміє, що сталося, і продовжує робити звичні речі. Зняти рукавички, розстебнути пальто, повісити сумку на гачок. У сумці лежала тека з аналізами, які я сьогодні забрала в клініці Зої Гнатівни, і конверт, у якому було вісімдесят тисяч гривень.

Ці гроші я збирала два роки. Потроху, з дрібних замовлень, про які Віктор не знав: тут перепланувати кухню знайомій, там підібрати кольори для дитячої в сусідки, там намалювати ескіз невеликої кав'ярні, власники якої платили готівкою і не питали, чому дизайнерка працює без договору. Віктор не любив, коли я працювала. Казав, що дружина Литвина не мусить бігати по чужих квартирах з рулеткою, а мені треба берегти себе, бо «з твоїм здоров'ям, Марто, тобі нервуватися не можна». Я берегла. Чотири роки берегла, сиділа вдома, ходила по лікарях, пила вітаміни, міряла температуру щоранку і записувала в зошит. А сьогодні мала сказати йому за вечерею, що готова на ЕКЗ, що перший етап можу оплатити сама і що не прошу в нього нічого, крім ще однієї спроби.

Ця думка різонула найсильніше. Не Ілона в моєму халаті, не шампанське, а те, що я весь день подумки репетирувала, якими словами йому це скажу, щоб він не розсердився.

— Сядь, — Віктор кивнув на крісло навпроти. — Поговоримо як дорослі люди.

Я не сіла. Він знизав плечима, ніби це була моя чергова дрібна примха, яку він великодушно пропускає повз увагу, і почав перелічувати. Спокійно, по пунктах, як завжди. Розлучення він хоче оформити якнайшвидше, адвокат уже готує документи. Будинок записаний на нього, тож тут обговорювати нічого. Машина, на якій я їжджу, теж його, але він «не звір» і дасть мені тиждень, щоб я знайшла собі транспорт. Спільний рахунок, звісно, теж його, бо відкритий на його ім'я і поповнювався з його доходів.

— Ти ж розумієш, — він подивився на мене майже лагідно, і від цієї лагідності мені стало гірше, ніж від усього іншого. — Мені потрібен спадкоємець. Сім років, Марто. Мама давно казала, що треба щось вирішувати, а я все тягнув, бо жалів тебе.

— Мама давно казала, — повторила я.

Він трохи скривився, ніби пошкодував про ці слова, але швидко повернув собі спокій. Ніна Петрівна казала багато чого. Що я надто худа, щоб виносити дитину. Що в моєму роду, мабуть, «щось не те». Що жінка, яка за п'ять років не подарувала чоловікові сина, мусить принаймні вміти пекти пиріжки, а в мене і з тістом не складається. Я завжди думала, що це просто її характер, гострий язик старої вчительки, якій усі навколо винні. Мені й на думку не спадало, що вона говорить це не лише мені.

Ілона підійшла до Віктора і поклала руку йому на плече. Живота під халатом ще не було видно, але вона тримала другу долоню трохи нижче талії, весь час, ніби боялася, що я його не помічу.

— Дванадцятий тиждень, — сказала вона тихо, з такою ніжністю в голосі, наче розповідала мені новину, якій я мала б зрадіти. — Мартусю, я знаю, як тобі боляче. Але ж ти завжди казала, що найважливіше — це щоб люди були щасливі.

Я подивилася на неї довго, уважно, наче вперше. На рум'яні щоки, на свіжий манікюр, на сережки, які ми разом вибирали їй на тридцятирічча мами. Потім розвернулася, взяла з комода коробку з медовиком, пройшла через вітальню на кухню і перевернула її над раковиною. Торт гепнувся на дно цілим шматком, крем розмазався по нержавійці, а свічку я дістала з кишені і поклала зверху. Сімка лягла набік.

На кухні пахло моїм кмином і моєю м'ятою, яку я вирощувала на підвіконні. На холодильнику висіли магніти з усіх наших поїздок. Ось Кам'янець-Подільський, де він уперше сказав, що кохає мене. Ось Одеса, де ми посварилися через те, що я задовго стояла біля моря. Я дивилася на ці магніти і розуміла, що завтра їх тут уже не буде, принаймні для мене.