22

Я кидаюся за ними. Просто в м’ятій спідниці та драних колготках. Розпатлана, з мокрим від сліз обличчям. Не взявши навіть куртку.

Але охорона Назара відрізає мене від чоловіка та дочки.

Ні, тільки не це! Він не може так вчинити!

Але Назар показує, що може. Зойка вже в машині. Вона прилипає до заднього скла, стукає по ньому кулачком, щось кричить. А він просто зачиняє двері й байдуже дивиться, як я намагаюся прорватися до нього крізь охорону.

— Пустіть! — кричу.

Але мене ніби не чують. Охоронці стоять із байдужими обличчями.

Невже вони не мають дітей?

Серце обливається кров’ю. Через страх втратити донечку не тямлю себе. Немає нічого жахливішого. Що завгодно, тільки не це.

Зоя теж б’ється, намагаючись вибратися з машини. Але що може зробити трирічна дитина? Тільки кричати та плакати.

А Назар продовжує спокійно дивитись. Навіть засунув руки до кишень. На обличчі — жодної емоції. Наче йому байдуже, що донька кричить.

— Назаре! — я намагаюся закликати до його сумління. — Припини! Ти не можеш її забрати! Нумо просто поговоримо!

Мої руки тремтять. Охорона мене міцно тримає, не дозволяючи наблизитися до автомобіля навіть на крок.

Але ось Назар мовчки розвертається й сідає за кермо.

Серце падає вниз, коли машина заводиться.

— Пустіть! Хіба ви не бачите, що відбувається? — у сльозах дивлюсь на охоронців.

Бачать, звісно. Але їм байдуже. Навіть на те, що з вікон уже визирають сусіди.

Але, може, випадкові глядачі хоч поліцію викличуть?

Навряд чи. Ніхто не захоче зв’язуватись. Я розумію це буквально відразу, коли в сусідському вікні засмикують фіранку.

Сльози захльостують мене.

Іномарка Назара рушає з місця. Охоронці, як по команді, відпускають мене. Від несподіванки падаю на коліна, але вже за мить біжу за машиною.

Біжу, нічого не бачачи від сліз. За своєю донькою. Біжу.

Знаю, що не наздожену, але все одно роблю це.

Там моя донька, моя радість. Бачу, як вона б’є долонькою об скло.

А дихання вже на межі. Легені рвуться з горла, біль голками пронизує бік.

Мене об’їжджає машина з охороною.

Несподівано іномарка Назара зупиняється. Прямо на виїзді з двору.

Завмираю, не добігши до неї десяток кроків. І не знаю, що робити. Повітря зі свистом зривається з губ.

Ковтаю. У горло наче пісок насипали.

Роблю крок до машини.

Розумію, до чого все йде. Він дає мені останній шанс. Або я їду з ним, або залишаюся сама, без дочки.

Роблю ще крок…

Перед очима спалахами проносяться недавні спогади. Щока знову горить від удару. Кожен синець та укус на тілі відгукується болем. І те, що він зробив сьогодні… Воно знову повториться.

Ні, не хочу повертатись. Не після того, що було.

Але ж там донька. Вона боїться, і вона одна. Я не зможу без неї. І вона не може без мене.

Двері з боку водія відчиняються. Назар виходить із машини. Ми зустрічаємось поглядами.

— Сідай, — випльовує він.

— Я не… — ковтаю грудку, що застрягла в горлі.

— Досить цього цирку.

Дивлюся на нього й думаю, як я могла закохатися в цю людину? Як у мене так сталося в житті? Чому не побачила, не зрозуміла?

— У тебе є Анжела, — говорю сиплим голосом. — Незабаром буде дитина. Навіщо тобі ми?

Назар хмуриться.

— Уся справа в цій повії? Ти тому подала на розлучення? У нас нічого з нею немає. Я ж тобі казав. Мені потрібна лише ти.

— Я не можу, — хитаю головою.

Щоками знову течуть сльози. Хочеться, щоб все припинилося. Або повернулося назад, в той час, коли я ще думала, що щаслива в шлюбі, і не знала правду про чоловіка.

— Доведеться, — Назар пильно дивиться на мене, але не рушає з місця. — Я не забираю дочку. Я не мудак, Ксано. Сідай у машину і викинь із голови всі ці дурниці про розлучення. Інакше я зроблю так, що тобі ніхто не допоможе. Я маю зв’язки. Тебе визнають недієздатною чи нездатною утримувати дитину. А для Савицького ти всього лише чергова іграшка. Я знаю його краще, ніж ти. Наші бізнес-інтереси лежать в одній сфері. У справах він набагато безпринципніший за мене, а отже, і в житті. Тож будь гарною дівчинкою та сядь у машину!

Він киває на задні двері, де сидить Зоя. Я кидаюся туди й обіймаю свою малечу.

Та плаче в моїх руках.

— Мамусю, будь ласка, не йди.

Дочка хоче, щоб тато та мама були разом. Якщо зараз піду, то втрачу її. Назар зробить усе, щоб Зоя мені не дісталася. Я знаю, він це може. А в мене немає ні зв’язків, ні грошей, щоб боротися з ним.

Але вибирати між свободою та дочкою — це не вибір. Тому що відповідь очевидна.

Згнітивши серце, ковтаючи гіркоту та страх, дивлюся на Назара. Зустрічаюся з ним поглядом.

— Не піду, — чую власний голос.

Тихий і хрипкий.

Назар усміхається і заводить машину.

Обіймаю дочку, втикаюсь носом у її маківку й заплющую очі.

Я добровільно повернулася в жах, де єдиним промінчиком світла буде вона — моя Зоя.

А за кілька тижнів розумію, що в мене затримка. Стає страшно до нудоти.

Тремтячими руками роблю тест на вагітність. Він показує дві смужки.

Впускаю його і з’їжджаю по стінці.

От і все.

Назар мене ніколи не відпустить.

Я назавжди замкнена в цій клітці.

Шановні читачі! 

Запрошую усіх до другої частини книги - Розлучення. Я не віддам своє кохання. Чекаю на усіх!