21

— Прийшов побачити свою доньку, — цідить Назар.

Зоя притискається збоку до його ноги й злякано дивиться на мене.

— Мамусю, я на тебе чекала…

— Пробач, люба.

Опускаюся навпочіпки. Вдаю, що збираю фрукти, що розкотилися, а сама насправді ховаю очі. Соромно, ой як мені соромно. Не перед Назаром, ні. Перед донькою. Вона ж чекала на мене! А я проміняла її на…

— Так, пробач, люба, — злісно передражнює Назар. — Мама була дуже зайнята. Мама злягалася зі своїм кобелем!

Ці слова змушують мене підстрибнути. З ненавистю дивлюся на чоловіка, якого ще недавно кохала. Або думала, що кохаю.

Моя рука злітає сама собою.

Але він перехоплює її за зап’ясток. Так легко, начебто все життя тільки це й робив. Посміхається жорстко, жорстоко. Від цієї осмішки шкірою повзе мороз.

— Що, думала, я не дізнаюся?

Моє серце розривається на шматки. Дивлюся на чоловіка, а бачу чужу людину. Та він і є мені чужий.

Його погляд не віщує нічого доброго. Але попри власний страх я продовжую дивитися. У грудях зароджується виклик.

— А я й не думала приховувати! — випльовую слова як отруту. — Я подала на розлучення і вважаю себе вільною!

Він відпускає мою руку і відштовхує мене.

— Чудово. Можеш йти до свого коханця просто зараз. Тільки дочка залишиться зі мною. Правда, Зайко, — його обличчя різко змінюється, коли він дивиться на доньку. Дика злість перетворюється на ласку. — Ти ж залишишся з татком?

— Я і з мамою хочу, — пхикає вона.

— Як на мене, це тобі треба піти, — я все ж таки входжу до квартири. — Ти обіцяв, що даси мені спокій.

Дивна річ, Назар не перешкоджає. Навіть відсторонився, щоб мене пропустити.

Його задум я розумію, тільки коли позаду клацають двері.

— Ні, кохана, ти помилилася, — виділяє він слово «кохана». — Я обіцяв, що дам тобі час. Але не планував, що ти стрибнеш у ліжко до іншого, як тічна кішка.

— А де Діна Павлівна? — говорю охриплим голосом.

— Я її відпустив.

Назар стоїть просто в мене за спиною. Дихає в потилицю.

— Зайка, радість моя, — він ласкаво звертається до дочки, — йди, збирай свої іграшки.

— Ми їдемо у відпустку? — тоненьким голосом питає вона.

— Ні, маленька, ми їдемо додому.

Зоя неохоче задкує вздовж коридору. Її дитячий погляд кидається між мною та батьком.

— А мама з нами поїде? — знову питає вона.

— А це ми зараз із мамою вирішимо. Усе, біжи.

Донька розвертається і тікає до кімнати. Починає шарудіти речами.

А Назар раптово стискає моє плече. Розвертає до себе.

— Що це, Ксеніє?

Він завжди мене так називає, коли хоче зачепити. Ненависним ім’ям Ксенія, хоч я — Оксана. І знає, що мені не подобається. Навмисне робить боляче.

Але зараз я цьому навіть рада.

Тому що він тримає перед моїм обличчям папір із моїм підписом. Той самий, текст якого я два тижні тому складала разом з адвокатом.

— Заява на розлучення, — дивлюся йому просто у вічі.

Так, ось так. З викликом. Хоча всередині все тремтить від страху. Усе стискається в жаху.

Його очі звужуються.

— Ти розумієш, що робиш?

— Розумію.

— Ти добре подумала?

— Так.

З кожним словом я ніби стаю меншою. А чоловік — усе більшим. Він як танк пре на мене. Залякати, задавити своєю вагомістю.

— Це через нього, так? Через Савицького? Він що, у ліжку кращий від мене?

— Та до чого тут ліжко?!

— Ну як же, вам, бабам, потрібне лише одне. Гроші та довгий…

Цього разу мені вдається вдарити його по губах.

— Замовкни! — шиплю, як дика кішка. — Це твоїй Анжелі потрібні лише гроші та…

Він хапає мене за руку. Викручує плече й заламує вгору так різко, що я охаю від болю. А Назар уже тицяє мене обличчям у стіл, на який кинув мою заяву.

Чую, як грюкають двері кухні. Він зачиняє їх на клямку.

— Що ти робиш?!

Хочу вирватися, але його п’ятірня міцно тримає мене за волосся.

— Тихі-і-іше, — Назар жарко дихає мені в шию.

Здригаюсь, коли його гарячий язик проходить по моїй шкірі.

— Припини! — починаю вириватися з потрійною силою. — Досить! Ти не в собі!

Але він затискає мені рота. Штовхає вперед і буквально розплющує між собою та столом. Друга його рука повзе мені під спідницю. Грубо та жадібно.

Мугикаю йому в руку. Щоками течуть сльози. А у вуха вкручується ненависний вкрадливий шепіт:

— Ш-ш-ш, тихіше, ти ж не хочеш налякати нашу Зайку? Ти ж не хочеш, щоб вона це побачила?

— Мамусю? — з-за дверей чується схвильований дитячий голос.

«Ні, будь ласка, ні!» — б’ється в моїй голові.

Але я припиняю чинити опір.

Він має рацію, дочка не повинна це побачити. Нічого не повинна знати. Вона надто маленька, щоб відкривати перед нею брудний світ дорослих.

Назар повільно прибирає руку.

Ковтаю. Але мій голос звучить спокійно, як ніколи:

— Все добре, люба. Ми з татом поговоримо та вийдемо. Іди поки що, мультики подивися.

— Тільки недовго говоріть! — наказує вона й тікає.

Чую тупіт маленьких ніг.

— Розумниця, — Назар цілує мене в скроню.

І притискається голим пахом до моїх сідниць.

***

Усе відбувається швидко. Він не намагається бути дбайливим чи милим. Просто робить свою справу з такою методичністю, наче цвях забиває.

Я терплю, упершись руками в стіл. Дивлюся на папір, що лежить переді мною, і кусаю губи до крові. Знаю, що ніколи йому цього не пробачу.

Нарешті він із протяжним стогоном відпускає мене.

— Одягайся. Поїдемо додому.

Неслухняними руками обсмикую спідницю. Колготки порвані, трусики теж. Відчуваю себе бридко.

— Мій дім тут, — відповідаю насилу. — Я нікуди не поїду.

— А, ти про це?

Назар бере зі столу заяву і рве в мене на очах.

— Розлучення не буде! А якщо насмілишся зробити так ще раз, то взагалі доньку не побачиш.